Лариса Бондаренко збирала документи. Наталя підвелася.
У коридорі Павло наздогнав її.
— Вітаю! Домоглася свого.
— Я домоглася врахування грошей, які ти вже забрав.
— Тепер у тебе квартира, а я де маю жити?
— Це питання треба було ставити собі перед купівлею житла Ірині.
— Ти залишила мене без дому.
Наталя подивилася на нього.
— У тебе було два варіанти. Зберегти гроші родини або віддати їх родичам. Ти вибрав другий.
— Мама мене просила.
— І ти погодився.
Павло відвернувся.
Більше сказати йому було нічого. Удома Соня зустріла матір у передпокої.
— Ну?
Наталя зняла туфлі.
— Квартира залишається нам.
Донька шумно видихнула.
— Зовсім?
— Так.
Соня обійняла матір. Після місяців напруги Наталя вперше відчула, що може зайти до власної спальні й не думати про продаж, обмін чи компенсацію колишньому чоловікові. Розлучення на той час теж уже було оформлене.
Сімнадцять років шлюбу закінчилися кількома аркушами судових документів. Увечері зателефонувала Тетяна Савчук.
— Значить, усе?
— Майже. Павло може оскаржити рішення.
— А ти як?
Наталя замислилася.
— Утомилася.
— Це мине.
— Напевно.
— Головне, Соня поруч.
Наталя подивилася в бік кімнати доньки.
— Так.
За кілька тижнів рішення набуло чинності.
Павло більше не намагався обговорювати з Наталею майно. Тепер він телефонував переважно Соні. Дівчина відповідала рідко.
Одного разу батько запропонував зустрітися в кафе. Соня погодилася. Повернулася додому за годину й одразу пішла на кухню.
— Чай є?
— Зараз зроблю.
— Не треба. Сама.
Наталя не питала про зустріч, поки донька не заговорила першою.
— Тато каже, що ніколи не хотів мені зла.
— Можливо.
— Сказав, що я неправильно зрозуміла його слова про коледж.
Соня всміхнулася.
— Цікаво, як інакше можна зрозуміти: «Не вступиш — підеш у коледж, потім багатого чоловіка знайдеш»?
— Ти йому що відповіла?
— Що річ уже не в університеті.
Вона помовчала.
— Я запитала: якби тітці Ірі не вистачило грошей на квартиру, він запропонував би їй знайти багатого чоловіка?
Наталя мимоволі всміхнулася й нічого не відповіла.
Соня взяла горнятко.
— Мамо, я не хочу сваритися з ним усе життя. Але поки не можу спілкуватися як раніше.
— І не зобов’язана. Вирішуй сама, коли будеш готова.
Про вступ удома тепер говорили набагато частіше, ніж про розлучення. Іспити наближалися.
Соня вставала рано, поверталася після занять і майже щовечора зачинялася з підручниками. Іноді Наталя знаходила її заснулою просто за столом і обережно будила.
— Іди в ліжко.
— Ще один варіант.
— Завтра.
— Розумієш?
— Розумію. Який зараз день тижня?
Соня замислилася.
— Усе, переконала.
Невдовзі почалися іспити. Після першого Соня вийшла зі школи похмура.
— Здається, одне завдання зіпсувала.
— Здається чи зіпсувала?
— Не знаю.
— Тоді дочекаємося результатів.
Після другого вона зателефонувала сама.
— От сьогодні добре.
— Наскільки?
— Боюся наврочити.
— Тоді мовчи.
Останній іспит виявився найважчим. Соня вийшла майже за 4 години, сіла в машину й закрила обличчя долонями.
— Усе. Більше нічого робити не можу.
— І не треба. Тепер чекаємо.
Після іспитів квартира стала незвично тихою. Зникли підручники з кухонного столу, будильники на світанку, розмови про пробні. Натомість почалася інша мука.
Результати. Бали приходили поступово. Перший виявився вищим, ніж очікували.
Другий теж. Після третього Соня хвилин 10 рахувала суму на калькуляторі. Потім відкривала торішні списки.
— Мамо.
— Що?
— Шанс є.
— Великий?
— Не знаю. Торік я б пройшла.
— Значить, подаємо документи.
Соня вибрала університет, про який говорила ще на початку сімейних неприємностей. Щоправда, тепер вона вже не називала те, що сталося, бідою.
Документи подали вчасно. Почалося очікування конкурсних списків. Щоранку донька відкривала сайт.
— Поки проходжу.
За день:
— Уже нижче.
Потім:
— Хтось підтвердив вибір університету, я знову зсунулася.
Наталя намагалася не показувати тривоги.
Вона заздалегідь розрахувала сімейний бюджет і розуміла: якщо знадобиться платне навчання, впорається. Доведеться відмовитися від деяких витрат, але мрію Соні вона не віддасть чужому рішенню. За два дні до завершення прийому підтверджень від вступників донька вибігла з кімнати.
— Мамо, я зараз десята.
— Місць скільки?
— Дванадцять.
— Тоді чекаємо.
— А якщо ще хтось прийде з вищими балами?
— Тоді будемо думати.
В останній день Соня майже не відходила від ноутбука. Увечері список оновився…
