— Оксаночко, заспокойся. Ми ж майже сім’я, — спробував завести стару платівку Тарас, але наткнувся на жорсткий погляд дівчини.
— Ми одне одному ніхто.
— Збирай маму й сестру. Забирайте відро з капустою й забирайтеся геть.
Зрозумівши, що виставу закінчено й глядацька зала спорожніла, сімейство раптом різко пожвавилося. Галина Петрівна, раз у раз озираючись на величезного кота з китичками на вухах, почала запихати розкидані по дивану речі назад у сумки.
Вона бурмотіла собі під ніс прокльони, називала Оксану найгіршими словами, але робила це швидко й по змозі тихо. Дарина судомно впихала ноги у свої брудні кросівки. Тарас підхопив із тумбочки свої пожитки — дві спортивні сумки, які так і не встиг розпакувати. Його обличчя виражало крайню міру скривдженої гордості.
— Ти ще пошкодуєш, Оксано, — кинув він, натягуючи куртку.
— Нормальними чоловіками так не розкидаються. Котів своїх у старості обійматимеш.
— Покажи хоч одного нормального чоловіка тут, — відрізала Оксана, розчиняючи вхідні двері навстіж.
— Віддам перевагу котам, а не хамам і нахлібникам. На вихід. Обережно, не перечепіться: тут поріжок зависокий.
За кілька довгих хвилин уся трійця, гримлячи пластиковим відром і сапаючи під вагою роздутих картатих сумок, вилетіла в під’їзд. Оксана демонстративно клацнула замком просто перед носом Тараса й замкнула двері на два оберти. Вона притулилася до теплої двері, слухаючи, як гуркіт кроків непроханих гостей стихає на сходовому майданчику…
