Додому я повернулася пізно, зовсім знесилена. За один день давня таємниця набула обличчя й голосу, а зізнання Євгена зняло останні сумніви в правдивості щоденника. Разом з утомою прийшло спокійне відчуття виконаного обов’язку: ім’я Павла більше не залишалося похованим у лісовому сховку.
Наступного ранку я зателефонувала Андрієві й попросила їх із Мариною приїхати якнайшвидше. Вони ввійшли насторожені, чекаючи продовження сварки. Я посадила обох за кухонний стіл, поклала перед ними фотографії, дерев’яну пташку й зошит, а потім розповіла все по черзі.
Я почала з походу по гриби й падіння під землю. Описала ящик, перші рядки щоденника й фотографії молодої родини. Потім перейшла до обману Євгена, фальшивого звинувачення й вибору, який довелося зробити Павлові. Розповіла про заводський архів, пошуки в старому районі й зустріч у домі Оксани.
Розмова тривала довго. Андрій не перебивав, лише час від часу переводив погляд із портрета діда на вирізьблену ним пташку. На його обличчі потрясіння змінювалося болем, а потім гордістю за людину, якої він ніколи не зустрічав. Історія раптом дала йому минуле, про існування якого він не підозрював.
Марина спочатку зблідла, потім болісно почервоніла. Що ближче моя розповідь підходила до недавніх суперечок про продаж, то нижче вона опускала голову. Коли я закінчила описувати зізнання Євгена й пропозицію Оксани, невістка вже тихо плакала, витираючи щоки долонею.
У тиші, що настала, чулося лише цокання годинника. Першою заговорила Марина.
— Раїсо Андріївно, пробачте мені. Я думала тільки про наші платежі й бачила в цій квартирі суму, яка могла б розв’язати проблеми. Мені здавалося, що ви просто впираєтеся. А тепер розумію, що вимагала продати дім, повернений родині такою ціною.
Вона запнулася й знову витерла сльози.
— Я тиснула на вас, звинувачувала в егоїзмі й навіть не намагалася зрозуміти. Якщо зможете, пробачте.
Марина встала й незграбно обійняла мене. Я відповіла на обійми. Злості в мене не лишилося: постійні борги звузили для неї весь світ до щомісячного платежу, а справжньої історії квартири вона не знала. Це не робило її колишні слова правильними, але дозволяло зрозуміти їхню причину.
Андрій підійшов і обійняв нас обох. Він іще не міг повірити, що дід не покинув родину, а врятував її ціною власної долі. Син обережно взяв дерев’яну фігурку, провів пальцем по вирізьбленому крилу й довго мовчав. Того дня між нами вперше не залишилося ні недомовленості, ні суперечки про квартиру…
