— Дуже схоже. З юридичного погляду ваш учорашній шлюб не має сили з моменту реєстрації. Не можна вступити в новий шлюб, поки попередній не припинено.
Аліна дивилася на аркуш і відчувала, як руйнується повітря довкола.
Не має сили.
Учорашня сукня. Музика. Обіцянки. Гості. Каблучки. Його голос, що промовляє клятву. Усе виявилося декорацією, поставленою на гнилих дошках.
— Де ця жінка? — Аліна змусила себе підвести очі. — Чому вони не розлучилися?
Ніна Сергіївна завагалася.
— У цьому й найтривожніше. Я перевірила подальші відомості про Єву Горіну. Після шлюбного запису її слід майже зникає. Немає розлучення. Немає запису про смерть. Немає відміток про нове місце проживання. Немає подальших документів. Ніби після того дня вона випала із системи.
У Аліни похололи долоні.
Випала із системи.
П’ятнадцять років тому.
Віктор ніколи не називав цього імені. Ніколи не говорив про той час. Він закривався, уникав запитань, а іноді дивився так, що Аліна сама відступала, хоч не розуміла, чого злякалася.
— Що мені тепер робити? — запитала вона.
— Офіційна процедура перевірки й анулювання буде запущена. Але зараз я говорю з вами не як працівниця, а як жінка. Будьте обережні. Якщо людина приховала чинний шлюб, значить, вона чогось боялася. Або щось ховала. Не влаштовуйте сварки. Не кажіть, що знаєте. Не ставте прямих запитань.
Аліна кивнула, хоча думки в голові розпадалися на гострі, безглузді уламки.
Вона подякувала Ніні Сергіївні й вийшла на вулицю.
День був теплий, звичайний, майже байдужий. Люди йшли повз, розмовляли, несли пакети, дивилися в телефони. Хтось сміявся біля зупинки. Хтось поспішав у справах. Світ продовжував жити так, ніби нічого не сталося.
А в Аліни під ногами не лишилося землі.
У машині вона знову й знову прокручувала почуте.
Віктор одружений.
Його дружина зникла п’ятнадцять років тому.
Він отримав новий документ і замовчав про шлюб.
Він одружився з нею — з жінкою з грошима, бізнесом, зв’язками й довірою.
Вона згадала, як уважно Віктор розпитував про її справи. Про партнерів. Про частки. Про те, хто має право підпису, якщо вона недоступна. Тоді їй здавалося: він хоче знати її життя, бо любить і хоче бути поруч. Він казав, що дбає. Що чоловік має розуміти, як захистити дружину.
Тепер це виглядало інакше.
Він не дбав.
Він вивчав.
Одного разу, місяці два тому, Віктор запропонував оформити документ, який дозволив би йому в непередбачених обставинах тимчасово розпоряджатися частиною її активів. Аліна відмовила спокійно: у неї були юристи, довірені особи й партнери. Віктор не сперечався. Лише усміхнувся. Але тоді в його погляді на секунду майнуло щось неприємне — роздратування чи розчарування.
Тепер цей спогад став холодним, як лезо.
Коли Аліна повернулася додому, Віктор вийшов у передпокій.
— Ну що? Подругу врятовано?
— Так, — вона змусила губи скластися в усмішку. — Дурниця виявилася. Просто накрутила себе.
— Буває. Тоді повертаємося до валіз. Завтра в цей час уже будемо біля води.
Він обійняв її за плечі.
Аліна не відсторонилася.
Але всередині в неї все стиснулося. Чоловік, якого вона ще вчора називала коханим, раптом став чужим. Небезпечно близьким незнайомцем.
Решту дня вони прожили як звичайні молодята. Складали речі, сперечалися, які сорочки брати, вибирали місця для вечерь, обговорювали прогулянки. Віктор був уважний і ласкавий. Приносив їй чай, пропонував відпочити, гладив по плечах, цілував у скроню.
Аліна грала щастя.
Кожен його дотик тепер відгукувався бажанням відступити.
Коли ввечері Віктор пішов у душ, вона взяла телефон і почала шукати: Єва Горіна зникла, Єва Мельникова пропала, Віктор Горін дружина. Нічого. Ні старої замітки, ні повідомлення, ні випадкової згадки. Ніби жінки з таким минулим ніколи не було.
Уночі Аліна майже не зімкнула очей. Віктор спав поруч рівно й глибоко. У темряві його обличчя здавалося спокійним, навіть беззахисним. Вона лежала, не рухаючись, і думала, як вчинити.
Відмовитися від поїздки? Сказати, що захворіла? Послатися на термінові справи? Але якщо він зрозуміє, що вона щось знає, невідомо, що зробить. Ніна Сергіївна просила поводитися природно.
Уранці вони все ж полетіли до моря.
У літаку Віктор тримав її за руку, жартував, цілував у скроню, показував у бортовому журналі красиві краєвиди й розповідав, куди вони обов’язково поїдуть. Аліна усміхалася, відповідала, кивала. Усередині ж страх зростав, розповзався під ребрами, ставав важчим із кожною хвилиною.
Вона летіла в медовий місяць із людиною, яка приховувала дружину.
Дружину, що зникла п’ятнадцять років тому.
І поруч не було нікого, кому вона могла б сказати правду.
Готель зустрів їх прохолодним холом, фруктами в номері й пляшкою ігристого напою. Кімната виявилася просторою, світлою, з великими вікнами на море, широким ліжком, блискучою ванною й балконом, де вітер ворушив тонкі фіранки. Віктор запропонував швидко розібрати речі й піти до води.
Аліна погодилася. Хоча єдине, чого їй хотілося, — зачинити двері, зібрати документи й зникнути.
Вона переодяглася в легку сукню й вийшла на балкон. Унизу шуміли відпочивальники, море сріблилося під сонцем, хвилі м’яко накочувалися на берег. Усе було надто красиве. Надто спокійне. І від цього спокою ставало ще страшніше.
— Ти мовчиш, — Віктор підійшов ззаду й поклав руки їй на талію. — Втомилася?
