Арчі позадкував. Усе відбувалося саме так, як він і очікував. Кожен прожитий на вулиці рік змушував його розвернутися й тікати, поки ніхто не встиг наблизитися. Щелепи на мить ослабли, і край ковдри майже торкнувся підлоги. Але тієї ж секунди зсередини долинув слабкий рух.
Пес знову міцніше, але обережно стиснув тканину. Якщо ця людина не розуміла, чого він хоче, треба було шукати іншу. Арчі дочекався, поки жінка зробить крок убік, спритно ухилився від простягнутих рук і помчав далі коридором.
Відчинені двері привели його до невеликої кімнати для персоналу. За столом сиділи троє жінок і пили каву перед початком зміни. Пса, що ввійшов, вони помітили не відразу. Одна й далі тримала чашку біля губ, друга дивилася в бік дверей, третя втомлено опустила руки на стіл.
Потім одна з жінок скрикнула. Чашка дзенькнула об блюдце, стільці різко відсунулися. Дві працівниці підвелися і, перебиваючи одна одну, почали вимагати, щоб собака пішов. Їхні гучні голоси заповнили маленьку кімнату, не залишаючи Арчі змоги розібрати окремі слова.
Пес зупинився на порозі. Назад повертатися було не можна — там його вже намагалися вигнати. Попереду наближалися ще двоє людей. Арчі напружився, готовий будь-якої миті вискочити в коридор. І тут згорток у його пащі знову здригнувся…
