Пес перевів погляд на третю жінку. На відміну від інших, вона не кричала, не розмахувала руками й не намагалася негайно підійти. Вона уважно дивилася не лише на собаку, а й на те, що та тримала в зубах. Замість роздратування на її обличчі з’явилася насторожена цікавість.
Олеся пропрацювала лікаркою в цій лікарні майже десять років, однак нічого подібного не бачила жодного разу. Вона розумілася на собаках і знала, що їхня поведінка рідко буває випадковою. Перед нею стояв очевидно безпритульний пес: недоглянута шерсть, брудні лапи й звична настороженість виказували довге вуличне життя.
Арчі боявся людей. Це було помітно з напруженої спини, підібганого хвоста й того, як уважно він стежив за кожним рухом. Але водночас пес не тікав, хоча шлях до дверей залишався вільним. Отже, його утримувала тут не цікавість. Він прийшов із певною метою, і ця мета була пов’язана зі старою ковдрою.
Олеся повільно підвелася зі стільця. Двом іншим жінкам вона жестом показала, щоб вони не наближалися, а потім неголосно заговорила до собаки:
— Тихо, хороший… Усе добре. Ніхто тебе не скривдить.
Арчі не розумів слів, але розрізняв інтонацію. У голосі жінки не було злості чи бажання налякати його. Вона говорила рівно, не дивилася просто в очі й не робила різких рухів. Це відрізняло її від усіх, хто кілька хвилин тому намагався виштовхати пса надвір.
Олеся наблизилася на один крок і зупинилася. Арчі уважно стежив за нею. Його вуха залишалися напруженими, однак назад він не відступив. Тоді жінка зробила ще один обережний рух і знову завмерла, дозволяючи тварині самій вирішити, чи можна підпустити її ближче.
Пес подивився на згорток, потім знову на Олесю. Переконавшись, що вся увага жінки спрямована саме на ковдру, він повільно опустив ношу на підлогу. Арчі розтиснув зуби так обережно, ніби боявся зашкодити тому, хто був усередині, після чого відступив на крок…
