У відділенні інтенсивної терапії дитячого центру панувала особлива тиша: кожен сигнал апарата й кожен крок мали значення. Через три дні після порятунку Андрій і далі майже не відходив від ліжка. Він дрімав у кріслі й їв лише тоді, коли медсестри ставили тарілку просто перед ним.
Для Ская зробили виняток. Керівництво визнало його участь у порятунку дитини й дозволило лишатися частиною догляду. Вівчарка й далі помічала найслабші зміни раніше за датчики, і персонал швидко перестав вважати її тривогу перешкодою.
Випадок Софії особисто вела Ольга Вербицька, керівниця неврологічного відділення. Їй було трохи за п’ятдесят, передчасно посивіле волосся обрамляло втомлене обличчя, але погляд лишався уважним. Одного ранку вона сіла біля Андрія й відкрила теку з результатами розширеного обстеження. Роман, якого Андрій сам попросив бути присутнім, зупинився біля дверей.
«Стан Софії вкрай незвичний, — почала Ольга. — Каталептична реакція в дітей трапляється рідко. Тут вона могла бути пов’язана і з затяжним нападом, і з особливостями епілепсії». Ушкодження через нестачу кисню справді були, однак окремі зони збереглися набагато краще, ніж очікувалося, — насамперед ділянки, що відповідають за базову свідомість, сприйняття відчуттів і розпізнавання емоцій.
Вона не приховувала невизначеності. Одні дані давали підстави сподіватися, інші застерігали про тяжкі обмеження. Лікарка кілька разів наголошувала, що жодна чесна оцінка зараз не може бути остаточною. Андрій слухав, не перебиваючи, і вперше за довгий час відчував повагу до фахівчині саме тому, що та не обіцяла дива, але й не відбирала шанс раніше, ніж були вивчені всі ознаки.
На голос батька й присутність Ская вже з’являлися слабкі, але осмислені реакції. Повної свідомості поки не було, однак лікарка вважала ці ознаки важливими. Софія могла прокинутися. Відновлення обіцяло бути довгим, із можливими порушеннями мовлення, рухів, пам’яті й здатності вчитися. Водночас дитячий мозок інколи створює нові шляхи там, де дорослий уже не дає ради.
Поки Ольга розповідала про майбутню реабілітацію, Роман помітив у коридорі незнайомця в діловому костюмі. Той тримав шкіряну теку, розмовляв з адміністраторкою й поглядав на двері палати. Виявилося, це юридичний консультант міської лікарні. Установа запитувала результати діагностики й відомості про лікування. Формально такий запит був допустимий після переведення пацієнта, але батько мав право контролювати обсяг переданої інформації.
Телефон Андрія завібрував. «Андрій Бондаренко? Олена Заболотна, “Міський вісник”. Нам стало відомо про можливу лікарську помилку у справі вашої доньки. Ви дасте коментар?» Андрій різко запитав, звідки в неї особистий номер і хто розповів про Софію. Журналістка послалася на джерела в медичній системі й додала, що прізвище Руденка вже з’являлося в скаргах, особливо при складних діагнозах і фінансових труднощах пацієнтів.
Андрій урвав розмову. Повернувшись до палати, він дізнався, що юрист хотів зустрітися негайно, але Роман зажадав надіслати офіційний запит замість чекати під дверима. Ольга попередила: чутки вже вийшли за межі лікарень, тож увага преси лише посилюватиметься. Без дозволу батька центр не передасть закритих даних, однак зупинити поширення самої історії вже неможливо.
Роман припустив, що хтось надто довго чекав нагоди, здатної зруйнувати стіну мовчання довкола Руденка. Після суду над Романом із призначеним йому адвокатом зв’язалася медсестра Альона Грицай. Вона збиралася розповісти про попередні випадки недбалості, копіювала внутрішні скарги й звіти про сумнівні рішення. Але за два дні до слухання жінка відкликала заяву й поїхала працювати до іншого міста. Роман завжди підозрював, що її змусили відступити.
Андрій запитав, чи не могли старі документи з’явитися знову. Роман подивився на сплячу племінницю й відповів, що справа Софії, можливо, змусила когось нарешті перестати боятися й відкрити те, що роками намагалися приховати…
