У школі зміни йшли повільно.
Артем усе ще був мовчазний, сидів сам, уникав однокласників. Але бійок більше не було. Коли хтось дражнив, він ішов.
Стискав кулаки, напружувався, але йшов. Марія Вікторівна помітила інше. Артем почав робити домашні завдання.
Писав акуратно, лівою рукою, але старанно. З математики несподівано виявився сильним. Розв’язував задачі швидше за всіх у класі.
Бачив відповідь майже одразу. «Мельник, до дошки», — покликала Марія Вікторівна на одному з уроків. Артем завмер.
Не пішов. «Розв’яжи ось цю задачу». Учителька написала на дошці приклад. Артем встав.
Підійшов повільно. Взяв крейду тремтячою рукою. Написав розв’язання.
«Правильно. Сідай». Марія Вікторівна кивнула. «Добре».
Однокласники перестали сміятися з нього. Не подружилися, він був надто дивний. Але перестали знущатися.
Побоювалися, але дали йому спокій. Це була перемога. Маленька, але перемога.
Обід на фабриці. Надія й Галина сиділи за столиком у кутку. Їли суп з їдальні, рідкий, але гарячий.
«Як там твій хлопець?» — спитала Галина, помішуючи ложкою. «Чула, у секцію якусь записала?» «Скелелазіння». Надія кивнула.
«Ходить тричі на тиждень». «І як?» Галина підняла брови. «А я думала, у тебе з ним усе погано».
«Погано». Надія втомлено усміхнулася. «Але трохи краще, ніж було». Розповіла про тренування, про Тараса, про школу.
Про те, як Артем уперше сказав «дякую» минулого тижня, коли вона купила йому нові кросівки для скеледрому. «Ти молодець, Надюсю». Галина накрила її руку своєю.
«Я б не витримала». «Іноді не витримую, — зізналася Надія тихо, дивлячись у тарілку. — Плачу ночами. Боюся, що не впораюся». «Але ти даєш раду». Галина стиснула її пальці. «Це головне».
Надія кивнула. Витерла раптові сльози, що навернулися. За вікном їдальні йшов сніг.
Початок зими. Пів року з Артемом позаду. Попереду — невідомість.
У дворі Артем підтягувався на турніку. Тарас сказав, треба розвивати силу рук. Артем слухався.
Сусід Павло виходив із під’їзду. Побачив хлопця, зупинився. Дивився, як той підтягується.
Рівно, методично. Десять разів поспіль. Підійшов обережно.
Артем помітив, напружився, але не зліз. «Чув, ти в секцію ходиш», — сказав Павло, зупиняючись за кілька метрів. «Скелелазіння, так?» Артем кивнув мовчки.
Зістрибнув із турніка. «Добра справа». Павло теж кивнув. «Спорт — це правильно».
Розвернувся, пішов до машини. Більше не називав вовченям. Не казав нічого поганого.
Надія дивилася з кухонного вікна. Бачила цю розмову. Бачила, як Артем не втік, не загарчав.
Напруження спало. Не всі сусіди змінили ставлення, але найагресивніші вгамувалися. Перестали цькувати.
Це теж була перемога. Вечір. На кухні пахло смаженою картоплею.
Артем і Надія вечеряли мовчки. Але це було спокійне мовчання. Ненапружене.
«Тарас сказав, я можу поїхати на змагання, — промовив Артем неголосно, не підводячи очей від тарілки. — За місяць». У голосі звучала гордість.
«Поїдемо», — відповіла Надія, усміхаючись. «Обов’язково поїдемо». Артем подивився на неї.
Кивнув. Після вечері він сам підвівся, зібрав тарілки, помив посуд. Почав робити це місяць тому, сам запропонував.
Надія не просила. Коли він закінчив, пішов до своєї кімнати. Ліг у ліжко.
Не під нього — у ліжко. Останні кілька місяців він спав нормально. Надія зайшла за десять хвилин.
Постояла у дверях. «На добраніч, Артеме», — сказала вона тихо. «На добраніч, мамо», — відповів він, не відвертаючись.
Надія завмерла. Уперше. Уперше він назвав її мамою…
