Сухий тріск розбудив її ще затемна. У дальньому кутку від морозу луснула колода. Лена якийсь час лежала, не рухаючись, слухала дім. У димарі гуло, у хліві зітхав кінь, а під стелею біліла смужка інею там, де між деревом і косяком проходив холод.
Настала середина лютого. Мороз стояв уперто, без натяку на відлигу; другий день стовпчик за господаревим вікном не піднімався вище тридцяти градусів морозу. Лена раніше намагалася рахувати дні після останньої звістки, тепер перестала. Кожен підрахунок тільки підтверджував, як давно нічого немає: ні листа, ні переданого через людей слова.
Зате інший термін доводилося рахувати постійно. Вона носила дитину восьмий місяць. За її підрахунками, до початку березня ще лишався час, і цей час треба було прожити спокійно. Місяць здавався водночас коротким і безкінечним. Коротким, коли вона думала про пологи, безкінечним — коли уявляла ще стільки ж самотніх вечорів.
Вона трималася за майбутню весну, за перші проталини. Дочекатися їх означало не лише доносити дитину. Там, попереду, була й обіцянка Андрія: закінчиться справа, зійде лід, він приїде. Лена не знала, чи має право й далі на це сподіватися, але без цієї думки сил лишалося надто мало.
Треба було йти по покупки. Хліба вистачало лише на ранок, цукор скінчився кілька днів тому. Вона підтопила піч, натягла теплу в’язану кофту, обережно розправила її на животі. Виходити не хотілося. Сам мороз вона перенесла б легше, ніж обов’язкову зустріч із людьми біля прилавка.
У крамниці стояв їдкий запах хлорки. Від нього дерло в горлі, а підлога здавалася холодною навіть крізь валянки. Єдина лампочка давала синювате світло. Із підсобки лунало радіо — бадьора легка музика, зовсім чужа цій черзі в важких кожухах і хустках. Від її веселості ставало ще неуютніше.
Покупці тупцювали, струшували з взуття сніг. Він танув і збирався на дошках сірими калюжами. Лена стала останньою, сховавши руки під хустку. Вона заздалегідь приготувала талони, щоб не затримуватися біля прилавка довше, ніж треба.
— Кому що? — кидала продавчиня, не підводячи очей. — По цукор — талони одразу показуйте. Чого чекаємо?
На ній було дві кофти одна поверх одної. Червоні пальці довго перебирали Ленині талони, повертали до світла. За вчительською нормою самотній жінці належало небагато, і прискіпатися не було до чого. Але продавчиня все одно не поспішала відміряти покупку.
— Тут у тебе на одну людину, — сказала вона нарешті. — А тепер наче на двох треба було б.
Погляд ковзнув по животу. З черги долинув короткий смішок.
— Тільки на другого нічого не виписали. Чоловіка нема, а зайвий рот буде. То бери, скільки належить, і інших не затримуй.
Лена взяла видане. Не пояснювала очевидного: що сама не вимагала чужої норми, що принесла саме свої талони, що взагалі прийшла по цукор, а не по розмову про своє життя. Вона давно помітила, як легко будь-яка відповідь перетворюється тут на привід продовжити. Тому склала покупки в авоську й рівно подякувала.
Пальці не тремтіли. Цього її ніхто не вчив, але за останні місяці вона навчилася: можна бути приниженою і не показувати цього руками. Можна відчувати десяток поглядів на спині й іти до виходу звичайним кроком. Щоправда, сили на такий спокій теж витрачалися, а повернути їх було ніде.
— Дітей грамоти вчить, — почула вона вслід. — А сама приїхала вже з животом, у чужий дім. Знаємо таких освічених.
Лена штовхнула двері й вийшла. Мороз схопив вії, ще вологі після крамничного тепла. На мить вони злиплися. Попереду лежала слизька накатана стежка, над дахами піднімалися прямі стовпи диму. Небо було біле, пласке, без сонця.
Вона йшла обережно. Авоська відтягувала руку, живіт тягнув донизу, поперек озивався на кожен крок. Хотілося якнайшвидше опинитися біля печі, але поспішати по льоду було не можна. Доводилося дивитися під ноги й приймати ще одну малу незручність цього життя: навіть піти від неприємної розмови швидко вона тепер не могла.
Спочатку на неї тільки дивилися. Нову людину в селищі розглядають усі, і Лена була готова до цікавості. Але коли вагітність стала помітною, цікавість набула іншого змісту. Тепер кожен ніби діставав право визначити, чого вона варта, за одним лише відсутнім поруч чоловіком.
Одні вважали, що її відправили сюди приховувати сором. Інші розповідали, ніби вона втекла від закону. Дехто нічого не говорив — лише підтискав губи й відводив дітей убік, коли вона проходила. Усі ці версії існували без її участі. Чим менше Лена повідомляла про себе, тим упевненішими ставали чужі пояснення.
Найтяжче було те, що виправдатися вона могла. Потрібно було всього кілька слів. Однак за ними неминуче пішло б ім’я Андрія, а слідом — усе, що заборонено було називати. Вона несла чуже осудження разом зі своїм страхом і не мала права скинути бодай один із цих тягарів.
Особливо міцно запам’ятався випадок біля школи. Багато років по тому Лена могла заплющити очі й знову побачити огорожу, маленькі пальтечка, свої руки на дитячому шарфі. Того дня заняття скінчилися, і вона виводила малюків надвір. Вони галасували, штовхалися, поспішали додому, а їй доводилося застібати ґудзики, поправляти шапки й зав’язувати шарфи по черзі.
По онука прийшла Оксана, та сама огрядна жінка, чий голос часто лунав біля колодязя. Вона зупинилася біля огорожі із санчатами. Пальто на Лені на хвилину розхилилося, і Оксана уважно подивилася на живіт. Потім сказала голосно, так, щоб почув увесь двір:
— І ця ще дітей учить! Себе б спершу до ладу довела, гуляща. Чого ти мого онука навчиш? Народиш у подолі, а потім усе селище розбирайся, від кого.
Діти притихли. Один малюк підвів на Лену очі — перелякані, сповнені запитання. Він не розумів усього сказаного, зате чудово чув злобу. Для нього доросла жінка біля огорожі нападала на вчительку, яка щойно спокійно допомагала йому вдягнутися.
Лена стояла, притримуючи дитину за плечі. У роті пересохло, язик ніби перестав слухатися. Відповідь була, і не одна. Але вона надто добре знала, як легко, почавши захищатися, перестати стежити за словами. Спершу спростувати образу, потім пояснити, потім проговоритися про найважливіше.
Вона змусила себе дорахувати подумки до кінця, як рахувала ночами тріщини. Застебнула останній ґудзик, розправила дитячий одяг і лише після цього випросталася.
— Ідіть додому. Завтра всіх чекаю вчасно, — сказала вона дітям.
Голос вийшов теплим. Це було важливо саме для них: щоб діти не понесли її безсилля разом із тим, що почули біля огорожі. Вони почали розходитися. Коли поруч нікого не лишилося, Лена розтиснула руку й побачила на долоні червоні сліди нігтів.
Оксанині слова ранили не лише грубістю. Вони змушували дитину вибирати між тим, що вона знала про вчительку сама, і тим, що з упевненістю вимовляв дорослий родич. Лена бачила запитання в піднятих очах і не могла відповісти на нього своєю правдою. Тому закінчила те, що робила до окрику: допомогла вдягтися, відправила додому, сказала про завтрашній урок. Захистити дітей від почутого повністю не вдалося. Але бодай власним голосом вона не хотіла додавати до їхнього переляку ще й свій…
