Григорій Михайлович помер у своїй хаті, уві сні, наприкінці січня. Йому було сімдесят три. Вони встигли тричі привезти до нього Павлика — у дев’яностому, дев’яносто першому й дев’яносто третьому. Під час останнього приїзду хлопчикові було чотири, і він бігав подвір’ям, а старий, уже погано ходячи, сидів на цурбаку біля дровітні.
Дивився, як дитина носиться знайомим двором, і повторював одне й те саме:
— Он як бігає. Диви, як бігає.
Лені не треба було пояснювати, скільки було в цих словах. Колись він віз її в санях і думав, чи вдасться довезти живою. Тепер перед ним бігав хлопчик, якому тієї ночі в завірюху тільки належало народитися. Старий сидів і дивився. Більшого підтвердження життя йому тієї хвилини не треба було.
Бурка не стало раніше, у дев’яносто першому. Григорович сам написав про це на аркуші в клітинку. Чотири рядки, виведені його рукою. У них умістилося все, що він зміг сказати про коня, який знав зимову дорогу. Коротка звістка говорила не менше за довгого листа, бо Лена розуміла, про кого він пише і що разом із Бурком пішло зі старечого життя.
Селище майже зникло. У дев’яносто сьомому закрили лісове господарство, люди роз’їхалися. Школу закрили ще раніше. На пагорбі, де колись був клас, що пахнув крейдою й чорнилом, лишився фундамент. Зимову дорогу до райцентру перестали чистити. Тепер навіть звичний шлях, за який так трималися кінь і старий, нікому не був потрібен у колишньому вигляді.
Років із п’ять тому Павло вирішив з’їздити туди сам. Мати не відмовляла, але разом із ним не поїхала. Він повернувся через три дні й сказав, що знайшов Григоровичеву хату. Дах просів, а голландка ще стоїть. Більше про цю поїздку вони не говорили. Цього короткого повідомлення вистачило, щоб Лена знову виразно уявила кімнату, в якій ховала листи й прасувала сорочечки.
Того лютневого вечора дві тисячі тринадцятого вони чекали сина на вечерю. Приїздив він нечасто, зазвичай після доби, заздалегідь попереджаючи, що лишиться ненадовго. Лена ще вдень поставила тісто. Тепер на кухні пахло здобою. Простий домашній запах наповнював квартиру, і їй подобалося, що заради нього не треба нікуди поспішати й нічого приховувати.
Вона стояла біля вікна, дивилася на завірюху й не боялася. За склом вітер крутив сніг між будинками; тут було тепло. Можна було бачити в снігопаді красу, як бачать її люди, яким не треба зараз виходити на дорогу. Лена давно повернула собі це звичайне право — милуватися зимою з теплої кімнати.
Тільки один вечір на рік відрізнявся від решти. П’ятнадцятого лютого, коли всі засинали, вона виходила на балкон у накинутому пальті. Стояла недовго, хвилини три. На морозі, без певної думки, без слів, якими могла б пояснити, навіщо це робить. Потім поверталася до квартири.
Андрій знав. Не ставив запитань. Почувши балконні двері, переставав читати й сидів, дивлячись перед собою, поки вона не ввійде. Це чекання належало їм обом: їй надворі, йому в теплій кімнаті. Лена зачиняла двері, і з пальта осипалася дрібна колюча снігова крупа.
У передпокої клацнув замок. Двері грюкнули, до квартири ввійшов холод, а слідом Павло — високий, у куртці, з червоними від морозу щоками. Відразу стало шумніше й тісніше, як завжди буває, коли повертається той, на кого чекають. Він почав роззуватися й покликав матір:
— Мамо, у вас ліфт знову не працює.
— Другий день, — озвалася вона.
Лена пішла назустріч, витираючи руки рушником. І дорогою, не помічаючи власного руху, піднесла долоню до горла, торкнулася місця під коміром. Там нічого не було. Уже багато років обручка була на пальці, а ховати її не треба було.
Але рука шукала сувору нитку. Ту саму, за яку вона трималася в санях, біля замкнених дверей і коло холодного котла. Свідомість давно знала: все скінчилося, можна йти обіймати сина. Рука пам’ятала інакше й довше.
Олена Павлівна опустила долоню й обійняла Павлика.
