Життя без прикрас— Поговорити. Не зі мною. Із самим собою. А я просто буду поруч.
Він тихо усміхнувся.
— Ви божевільна, докторе. Зате ефективна. — Його усмішка була слабкою, але справжньою. — Дякую, що не пішли.
— Я ж обіцяла. Не покину, доки не допоможу.
Він кивнув і заплющив очі.
— Тоді залишайтеся.
Коли Ірина вийшла в коридор, сонце вже заливало палац. Лейла чекала біля дверей.
— Він прокинувся?
— Так. І вперше без страху.
— Ви створили диво.
— Ні, — тихо сказала Ірина. — Я просто була поруч, коли його душа попросила, щоб її почули.
Вона пішла довгим мармуровим коридором і відчувала, як усередині зростає тихе, сильне відчуття: тепер їхні життя переплетені. Якщо вона врятує його, можливо, врятує і себе.
Наступного дня Ірина увійшла до його кімнати обережно. Після нічного нападу палац здавався притихлим, ніби навіть стіни прислухалися. Шейх сидів біля вікна, спиною до світла, з чашкою чаю в руках.
— Ви прийшли, — промовив він, не обертаючись.
— Як і обіцяла.
Він кивнув, але на неї не подивився.
— Я мало що пам’ятаю. Лише голос. Ваш.
— Ви кликали Ясміну, — обережно сказала Ірина.
Він здригнувся. Чашка тихо дзвякнула об блюдце.
— Це ім’я більше не вимовляють у цих стінах.
— Бо воно завдає болю?
— Бо я боюся, що якщо вимовлю його вголос, вона зникне остаточно.
Він повільно повернувся.
— Якщо я почну говорити, докторе, ви не зупините цей потік.
— Іноді, щоб рана загоїлася, її треба відкрити.
Він довго мовчав. Потім поставив чашку й тихо сказав:
— Добре. Ви хотіли правду. Слухайте. Це рана, яка не закривається.
Він говорив повільно, ніби кожне слово давалося йому важко.
— Ми познайомилися сім років тому. Вона була донькою друга мого батька. Навчалася у Франції, але щоліта поверталася додому. Я тоді був іншим. Сміявся, сперечався, будував плани. Коли побачив її вперше, зрозумів, що все інше не має значення. Вона була світлом. Єдиною, хто не боявся сперечатися зі мною й сміятися з моїх наказів. Усі казали: «Шейх Аль-Мансур ніколи не одружиться з кохання». А я сказав: «Побачимо».
Ірина слухала мовчки, не перебиваючи.
— Ми готувалися до весілля, — продовжив він. — Усе було вирішено. Але доля… — Він замовк і стиснув кулаки. — Того дня я запізнився в аеропорт. Ми мали летіти разом до Абу-Дабі. Вона полетіла без мене. Літак не долетів. Двигун загорівся в повітрі. Я приїхав на місце катастрофи.
— Господи, — тихо прошепотіла Ірина.
— Там була пустеля. Попіл. Метал. Я шукав її дві доби. Знайшов лише браслет.
Він зняв рукавичку. На зап’ястку блиснула тонка срібна нитка.
— Відтоді це все, що лишилося.
Він підвів погляд. Ірина вперше побачила в його очах не злість, не владу, не холод — порожнечу.
— Лікарі казали, що біль іде від серця. Але я знав: ні. Це душа кричала, поки тіло мовчало.
— Ви не дозволили собі плакати, — тихо сказала Ірина.
— Чоловік не плаче.
— Чоловік, який кохав, має право на сльози.
Він гірко усміхнувся.
— Ви, іноземці, дивні. Думаєте, почуття — це сила. У нас це вважають слабкістю.
— Отже, ви надто довго жили не своєю правдою.
— Можливо.
Він відвернувся до вікна.
— Я намагався забути. Жінки, справи, влада. Ніщо не допомогло. Я думав, якщо закрию серце, біль зникне. Але він лишився. А я став іншим.
— Ви перестали жити.
— Я перестав бути людиною.
У кімнаті запанувала довга тиша. Ірина підійшла ближче й поклала долоню на його руку.
— Ви все ще людина, Каріме. Просто заблукали.
Він подивився спершу на її пальці, потім на обличчя.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.