— Поговорити. Не зі мною. Із самим собою. А я просто буду поруч.
Він тихо усміхнувся.
— Ви божевільна, докторе. Зате ефективна. — Його усмішка була слабкою, але справжньою. — Дякую, що не пішли.
— Я ж обіцяла. Не покину, доки не допоможу.
Він кивнув і заплющив очі.
— Тоді залишайтеся.
Коли Ірина вийшла в коридор, сонце вже заливало палац. Лейла чекала біля дверей.
— Він прокинувся?
— Так. І вперше без страху.
— Ви створили диво.
— Ні, — тихо сказала Ірина. — Я просто була поруч, коли його душа попросила, щоб її почули.
Вона пішла довгим мармуровим коридором і відчувала, як усередині зростає тихе, сильне відчуття: тепер їхні життя переплетені. Якщо вона врятує його, можливо, врятує і себе.
Наступного дня Ірина увійшла до його кімнати обережно. Після нічного нападу палац здавався притихлим, ніби навіть стіни прислухалися. Шейх сидів біля вікна, спиною до світла, з чашкою чаю в руках.
— Ви прийшли, — промовив він, не обертаючись.
— Як і обіцяла.
Він кивнув, але на неї не подивився.
— Я мало що пам’ятаю. Лише голос. Ваш.
— Ви кликали Ясміну, — обережно сказала Ірина.
Він здригнувся. Чашка тихо дзвякнула об блюдце.
— Це ім’я більше не вимовляють у цих стінах.
— Бо воно завдає болю?
— Бо я боюся, що якщо вимовлю його вголос, вона зникне остаточно.
Він повільно повернувся.
— Якщо я почну говорити, докторе, ви не зупините цей потік.
— Іноді, щоб рана загоїлася, її треба відкрити.
Він довго мовчав. Потім поставив чашку й тихо сказав:
— Добре. Ви хотіли правду. Слухайте. Це рана, яка не закривається.
Він говорив повільно, ніби кожне слово давалося йому важко.
— Ми познайомилися сім років тому. Вона була донькою друга мого батька. Навчалася у Франції, але щоліта поверталася додому. Я тоді був іншим. Сміявся, сперечався, будував плани. Коли побачив її вперше, зрозумів, що все інше не має значення. Вона була світлом. Єдиною, хто не боявся сперечатися зі мною й сміятися з моїх наказів. Усі казали: «Шейх Аль-Мансур ніколи не одружиться з кохання». А я сказав: «Побачимо».
Ірина слухала мовчки, не перебиваючи.
— Ми готувалися до весілля, — продовжив він. — Усе було вирішено. Але доля… — Він замовк і стиснув кулаки. — Того дня я запізнився в аеропорт. Ми мали летіти разом до Абу-Дабі. Вона полетіла без мене. Літак не долетів. Двигун загорівся в повітрі. Я приїхав на місце катастрофи.
— Господи, — тихо прошепотіла Ірина.
— Там була пустеля. Попіл. Метал. Я шукав її дві доби. Знайшов лише браслет.
Він зняв рукавичку. На зап’ястку блиснула тонка срібна нитка.
— Відтоді це все, що лишилося.
Він підвів погляд. Ірина вперше побачила в його очах не злість, не владу, не холод — порожнечу.
— Лікарі казали, що біль іде від серця. Але я знав: ні. Це душа кричала, поки тіло мовчало.
— Ви не дозволили собі плакати, — тихо сказала Ірина.
— Чоловік не плаче.
— Чоловік, який кохав, має право на сльози.
Він гірко усміхнувся.
— Ви, іноземці, дивні. Думаєте, почуття — це сила. У нас це вважають слабкістю.
— Отже, ви надто довго жили не своєю правдою.
— Можливо.
Він відвернувся до вікна.
— Я намагався забути. Жінки, справи, влада. Ніщо не допомогло. Я думав, якщо закрию серце, біль зникне. Але він лишився. А я став іншим.
— Ви перестали жити.
— Я перестав бути людиною.
У кімнаті запанувала довга тиша. Ірина підійшла ближче й поклала долоню на його руку.
— Ви все ще людина, Каріме. Просто заблукали.
Він подивився спершу на її пальці, потім на обличчя.
— Чому ви не боїтеся мене?
