— запитала вона якось.
Він знизав плечима.
— Відповіді.
— Небо, здається, давно їх забуло. — Вона усміхнулася. — Може, воно просто чекає, коли ви самі захочете почути.
Він не відповів, але вперше не відвернувся. Це був початок.
Тієї ночі над Дубаєм висіла важка спека. Повітря тремтіло, мов від болю. Ірина не спала: сортувала препарати, записувала спостереження, звіряла дозування. Раптом задзвонив внутрішній телефон. Голос Лейли тремтів:
— Докторе! Швидко до покоїв господаря! Він знову кричить.
Ірина кинулася коридором. Двері були розчинені. Охорона розгублено стояла біля входу. Шейх лежав на підлозі, притискаючи руки до грудей. Обличчя біле, губи із синюватим відтінком.
— Тиск падає, — прошепотіла Лейла. — Я викликала лікаря з клініки, але…
— Не треба! — різко сказала Ірина, падаючи навколішки поруч із ним. — Це не інфаркт. Це шок.
Вона швидко перевірила пульс, дихання, зіниці. Усе нагадувало панічну атаку, але в жахливій силі.
— Слухайте мене, Каріме! — сказала вона. — Ви дихаєте. Чуєте? Вдих. Видих.
Він не реагував. Очі були розплющені, але погляд ішов кудись крізь неї.
— Ясміно! — видихнув він. — Не йди!
У Ірини все всередині стиснулося.
— Я тут! — сказала вона, не роздумуючи. — Чуєш, Каріме? Я тут!
Він здригнувся, намагаючись сфокусувати погляд.
— Ясміна?
— Ні. Ірина. Але я не піду.
Його дихання знову збилося. Вона взяла його руку — теплу, тремтливу — і притиснула до своєї щоки.
— Усе добре. Це не минуле. Ти тут. Зі мною.
Його губи здригнулися.
— Я… не можу…
— Можеш. Просто дихай.
Вона рахувала вдихи разом із ним, поки його тіло поступово не розслабилося. Хвилини розтяглися, як вічність. Нарешті він заплющив очі й зробив довгий, глибокий видих. Пульс став рівнішим.
Лейла стояла у дверях, схрестивши руки на грудях. Коли все закінчилося, тихо промовила:
— Він уперше заснув без ліків.
Ірина сиділа поруч, не рухаючись. Піт стікав по скронях шейха, волосся прилипло до чола. Але на обличчі з’явилося щось нове — спокій. Як у людини, яка нарешті перестала боротися із самою собою.
Вона підвела погляд до вікна. За ним починався світанок. Небо рожевіло, ніби світ видихав разом із ним.
— Господи, — прошепотіла Ірина. — Нехай він виживе. Просто нехай доживе до ранку.
Уранці, коли шейх розплющив очі, насамперед побачив її. Втомлену, скуйовджену, але спокійну.
— Ви не спали, — сказав він.
— Ні. Не змогла.
Він повільно сів, спираючись на подушки.
— Що це було?
— Не хвороба, — відповіла вона. — Біль. Ваша психіка захищалася, як могла.
Він насупився.
— Ви вважаєте мене божевільним?
— Я вважаю вас людиною, яка надто довго несла тягар, нестерпний для будь-кого.
Він відвів погляд.
— Ви нічого про мене не знаєте.
— Зате я бачу, що всередині вас хтось кричить. І поки ви не почуєте цей крик, таблетки не допоможуть.
Він подивився на неї дивно — з викликом, але й із вдячністю.
— І що ви пропонуєте?
