— повторив майже пошепки. — Ви нічого не знаєте про страх.
— Тоді розкажіть.
— Ні. — Він відкинув келих, і скло розлетілося по підлозі. — Ви нічого не зрозумієте.
Він пішов до дверей, але раптом похитнувся. Його рука судомно схопилася за груди.
— Господарю!
Ірина підхопила його, утримуючи від падіння.
— Дихайте. Чуєте мене? Дихайте!
Він осів у крісло. Обличчя зблідло, губи стиснулися, на чолі виступив холодний піт. Пульс був нерівний. Ірина діяла автоматично: відкрила аптечку, зробила ін’єкцію, подала кисень.
— Не рухайтеся. Все буде добре.
Він важко дихав, але в погляді лишалася впертість.
— Я не слабкий.
— Мовчіть, — різко сказала вона, притискаючи його долоню до грудей. — Сильні теж падають. Головне — потім підвестися.
Вона відчувала, як дихання поступово вирівнюється. Хвилини тяглися безкінечно. Нарешті він розплющив очі.
— Ви все ще тут?
— А де мені бути?
— Решта тікали.
— Я не решта.
Він довго мовчав. Потім ледь чутно промовив:
— Пробачте.
Ірина підвела голову, здивована.
— За все.
— Приймається, — м’яко сказала вона.
Пізніше, коли він заснув, Ірина сиділа поруч і дивилася на його обличчя. Без маски гніву він здавався молодшим, вразливішим. Уперше вона побачила не владного шейха, а чоловіка, який колись, мабуть, сміявся, любив і вірив у майбутнє.
Вона обережно поправила ковдру. Її погляд упав на невелику рамку біля ліжка. На фотографії була жінка з м’якими рисами обличчя й сумними очима. Підпис арабською: «Ясміна».
Серце Ірини стиснулося. Ось вона. Та, чиє ім’я він вимовляв у маренні. Та, через кого його душа й далі стікала кров’ю.
Пізно ввечері до кімнати увійшла Лейла.
— Він спить?
— Так. Був напад, але зараз краще.
Лейла сіла навпроти.
— Ви зробили неможливе. Раніше ніхто не міг утримати його в мить болю.
— Я просто робила свою роботу.
— Ні, — Лейла похитала головою. — Ви говорили з ним тоді, коли він хотів померти. Це інше.
— Він не хоче помирати, — сказала Ірина. — Він просто не знає, як жити далі.
Лейла довго мовчала. Потім промовила:
— Коли загинула Ясміна, він перестав вірити людям, Аллаху й собі. Вона була його нареченою. До весілля лишався тиждень. Літак, яким вона летіла, упав у пустелі. Він сам шукав її серед уламків. Знайшов лише браслет. Відтоді щоночі бачить її смерть.
Ірина заплющила очі.
— Тепер я розумію.
— Що ви робитимете?
— Спробую повернути його до життя.
— Не таблетками?
— Душею.
Лейла тихо повторила:
— Душею.
Тієї ночі Ірина вийшла в сад. Ніч була тепла, пахла жасмином. Вона сіла біля фонтану й опустила руки в прохолодну воду. Усередині підіймалося дивне відчуття. Це був не жаль. Радше глибокий зв’язок, який неможливо пояснити.
Вона розуміла: якщо залишиться, ризикує не лише серцем, а й свободою. Але піти вже не могла.
У вікні нагорі засвітилося світло. Його покої.
Ірина подивилася туди й прошепотіла:
— Ти не сам, Каріме. Тепер ні.
А вітер у листі ніби відповів: «Вона залишиться».
Минав третій місяць її служби в палаці. Ірина вже перестала рахувати дні. Вони текли, як пісок у пустелі: схожі один на одного, але кожен лишав свій слід. Шейх став тихішим. Напади траплялися рідше, але його очі все ще зберігали холод, ніби за ним ховалася темрява, що не хотіла відпускати.
Іноді він виходив у сад, і Ірина помічала, як довго він дивиться в небо.
— Що ви там шукаєте, господарю?
