— Добраніч, господарю.
Коли вона пішла, він довго дивився на відбиття місяця у склі. Її слова застрягли в голові: «Небезпечно ховатися від життя».
Лейла увійшла без стуку.
— Ви довго з нею розмовляли.
— Вона мене дратує, — сказав він.
— Бо говорить правду.
Він подивився на Лейлу розгублено.
— Вона не така, як інші.
— Тому ви її не виганяєте.
Він не відповів.
Пізно вночі Ірина сиділа в саду. Втома тиснула на плечі, але всередині було дивне полегшення. Вона згадувала, як він говорив про наречену. У його голосі був біль, який він роками намагався сховати.
Ірина зрозуміла: за стіною гордості живе людина, якій просто не дозволили горювати.
Вона подивилася на зорі й тихо сказала:
— Я не покину тебе, Каріме. Навіть якщо ти знову намагатимешся мене прогнати.
Уперше вона назвала його на ім’я. Пошепки, щоб стіни не почули. А вітер ніби підхопив ці слова й поніс до його вікон.
І там, у темряві, шейх раптом прокинувся від дивного відчуття: уперше за довгий час йому стало спокійно.
Наступного дня шейх ніби знову вдягнув колишню маску. Зник той задумливий, тихий чоловік, який говорив із нею вчора. Він знову став крижаним, гордим, роздратованим. Слуги розбігалися при його появі, він кидав накази, скасовував процедури, відмовлявся від огляду. До полудня палац наповнився тривогою.
Лейла зустріла Ірину біля сходів.
— Він знову…
— Знаю, — перебила Ірина. — Нехай спробує мене вигнати.
У кімнаті пахло ліками й нагрітим повітрям. Шейх сидів біля каміна. У руці в нього був келих — і явно не з водою.
— Ви п’єте? — запитала Ірина, не приховуючи роздратування.
— А чому ні? Алкоголь теж ліки.
— Тільки не для людини з вашим станом.
Він усміхнувся.
— Серце давно мертве, докторе. Ви запізнилися.
Ірина підійшла й вихопила келих.
— Не смійте.
— Якщо хочете померти, робіть це без свідків. Я прийшла лікувати, а не ховати.
Він схопився й спробував забрати келих. Краплі вина бризнули на мармур, схожі на кров.
— Ви забуваєте, хто я?!
— Я пам’ятаю. Ви людина, якій боляче. І яка робить усе, щоб цей біль ніколи не минув.
Він завмер. Тиша між ними стала густою, як дим.
— Ідіть, — глухо сказав він. Потім різко гаркнув: — Ідіть!
Ірина здригнулася, але лишилася на місці.
— Якщо ви думаєте, що крик мене налякає, ви помиляєтеся. Я бачила, як люди помирають. А ви живі. Просто вам страшно.
Він закрив обличчя рукою.
— Страшно?
