— Ні. Я якраз пам’ятаю, навіщо тут перебуваю.
Його очі блиснули.
— Ви думаєте, що знаєте, що мені потрібно?
— Я знаю, що вам точно не потрібно. Померти від чергового нападу.
Він встав, підійшов ближче й нахилився майже до її обличчя.
— У вас немає права говорити зі мною таким тоном.
— А у вас немає права знущатися з людей, які намагаються вас урятувати.
Тиша дзвеніла, як натягнута струна. Потім шейх різко відсторонився.
— Добре. Доведіть, що маєте рацію. Сьогодні ви відповідаєте за все. Якщо мені стане гірше — ви звільнені.
— Згодна.
Він примружився.
— Без страху?
— Без ілюзій, — відповіла Ірина й повернулася до столу, ніби розмова була закінчена.
Уперше за довгий час він не знайшов, що сказати.
День минув напружено. Шейх не виходив із кімнати. Коли Ірина принесла обід, тарілка лишилася недоторканою.
— Ви не їли, — сказала вона.
— Не хочу.
— Тоді я залишуся тут, доки ви не поїсте.
— Ви неможлива жінка.
— І цим рятую вам життя. Не тільки вам.
Він мовчав, але за кілька хвилин усе ж узяв ложку. З кожним ковтком його погляд ставав м’якшим, і Ірина помітила: за його впертістю ховається втома — майже дитяча, беззахисна.
Коли він закінчив, тихо сказав:
— Ви нагадуєте мені одну жінку. Вона теж ніколи не здавалася.
— Вашу матір?
Він похитав головою.
— Мою наречену.
Серце Ірини пропустило удар. Але перш ніж вона встигла запитати, він додав:
— Вона померла.
Після цього в кімнаті надовго запанувала тиша. Більше він не сказав ні слова.
Пізно ввечері Ірина йшла коридором, коли за її спиною пролунав голос:
— Доктор Ірина.
Вона обернулася. Шейх стояв біля балюстради, тримаючи склянку води.
— Чому ви все ще тут? — запитав він. — У вас був шанс піти, як в інших.
— Бо я не тікаю від страждань.
— Гарні слова.
— Ні. Просто правда.
Він зробив крок ближче.
— Ви не розумієте. Я небезпечний.
— Небезпечні не ви, — м’яко відповіла Ірина. — Небезпечно те, що ви ховаєтеся від життя.
Він усміхнувся.
— А ви не ховаєтеся? Що привело вас сюди — сміливість чи відчай?
— Напевно, і те й інше.
Він раптом подивився їй просто в очі. Уперше — без виклику, без злості, без звичної гіркоти.
— Ви сильна жінка. Надто сильна для цього місця.
— Отже, я ідеально підходжу.
На його обличчі з’явилася тінь усмішки.
— Обережніше, докторе. Тут сила легко перетворюється на слабкість.
— Тільки якщо дозволити.
Він кивнув і відійшов до вікна.
— До завтра, Ірино….
