— Бо бачу не чудовисько. Я бачу чоловіка, який вижив, хоча сам цього не хотів.
Його погляд став м’якшим.
— Ви говорите так, ніби знаєте, що означає втратити все.
— Знаю, — тихо сказала вона. — Я втратила чоловіка в аварії десять років тому. Відтоді боюся кохати, бо не хочу знову ховати.
Він завмер. Ці слова ніби відчинили між ними таємні двері.
— Отже, ми обоє живі мерці.
— Ні, — Ірина слабо усміхнулася. — Ми обоє просто втомилися бути мертвими.
Він тихо розсміявся. Коротко, але по-справжньому.
— Якби мені сказали, що одна приїжджа жінка змусить мене сміятися, я б не повірив.
— А тепер?
— Тепер починаю.
Вони довго сиділи поруч мовчки. Між ними не було слів — лише дихання. Рівне, спільне, ніби два серця нарешті знайшли один ритм.
Ірина вперше дозволила собі перестати бути лікаркою. Просто на кілька хвилин стати людиною поруч із людиною.
Шейх подивився на неї.
— Знаєте, докторе, я не знаю, що буде далі. Але вперше за сім років хочу дожити до завтра.
Ірина усміхнулася, відчуваючи, як до очей підступають сльози.
— Ось із цього й почнемо лікування.
Пізніше, коли вона вийшла з кімнати, вітер із саду приніс запах жасмину. Ірина зупинилася, подивилася на небо й прошепотіла:
— Дякую, Ясміно. Тепер він живий.
А у вікні його покоїв ще довго горіло світло. Не тривожне й тьмяне, як раніше, а м’яке, тепле, людяне.
Після тієї ночі повітря в палаці ніби змінилося. Вітер, раніше тривожний і різкий, став м’якшим, ніби пустеля сама видихнула разом із шейхом. Слуги перестали ходити навшпиньки. Навіть Лейла вперше за довгий час усміхалася.
Ірина відчувала: щось зрушилося. Карім став говорити більше, рухатися спокійніше, перестав дратуватися через дрібниці. Він їв, спав, іноді навіть жартував. Але головне — він почав слухати.
— Сьогодні ви не отримаєте жодної таблетки, — сказала Ірина вранці, увійшовши до кабінету з чаєм.
Шейх здивовано підвів брову.
— Ви хочете мене вбити чи остаточно вилікувати?
— Друге.
— І як, по-вашому, лікують без ліків?
— Диханням.
Він розсміявся.
— Диханням? Я дихаю все життя.
— Ні. Ви просто існуєте. А я навчу вас дихати по-справжньому.
Вона розклала на килимі м’які подушки.
— Сідайте.
Він усміхнувся, але підкорився.
— Якби хтось побачив, як шейх Аль-Мансур сидить на підлозі, вирішили б, що ви мене зачарували.
— Може, так і є, — усміхнулася Ірина. — А тепер заплющте очі.
Він послухався.
— Вдих через ніс. Повільно. Тепер видих. Не думайте ні про що. Нехай усе, що боліло, йде з кожним видихом.
Спершу він фиркав, як хлопчисько, якому нудно виконувати чужі вказівки. Але поступово дихання стало рівнішим, плечі опустилися, обличчя пом’якшало.
— Що ви відчуваєте? — запитала Ірина.
— Тишу, — відповів він після паузи. — Дивну. Але живу.
— Добре. У такій тиші серце нарешті чує себе.
Він розплющив очі.
— Ви лікували так когось раніше?
