Життя без прикрасНа початку четвертої з-за рогу школи показався Андрій. Куртка, синя й широка йому в плечах, глибоко насунутий каптур, напханий чорний рюкзак. Хлопчик неквапом перебирався через калюжі, перестрибуючи найширші. Перед під’їздом раптом повернув обличчя до вітру, підставив холодному повітрю щоки.
Зараз озирнеться, подумалося Павлові. Але клацнув домофон, і каптур зник у темному дверному отворі. Лише тоді Павло зміг видихнути. Виходило, він кілька хвилин навіть не дихав. Це довге сидіння під чужим вікном, коли не можна ні гукнути, ні назватися, стало його першим батьківським очікуванням.
Ірина з’явилася в сутінках. Два пакети з дешевого супермаркету тягнули її руки вниз, а плечі під темною курткою піднімалися мало не до вух. Сіра хустка, знайома спина. Вона пройшла, не глянувши на лавку, але Павлові не потрібно було бачити її обличчя: він упізнав, як вона трохи виносить ліву ногу. У п’ятнадцять років Ірина послизнулася на шкільному ґанку. Тоді він сам доніс її до травмпункту.
Минула година, перш ніж кухонне вікно згасло. Тепер вона вийшла в темних робочих штанах, іншій, простішій, куртці, з порожнім пакетом. Попрямувала до зупинки — на другу зміну.
Павло розігнув закляклі пальці й пішов до машини. У дворі змішалися запахи смаженої картоплі, мокрої собачої шерсті й паленого листя. Двигун завівся відразу. Він іще довго не рушав, тримав долоні біля решітки обігрівача.
У п’ятницю він чекав уже біля школи номер 12. Біля кіоску з шаурмою знайшлося місце для машини; там само він узяв склянку чаю. Молодші класи встигли галасливою хвилею викотитися надвір, слідом виходили старші діти.
Андрій був сам. Біля поручнів дістав печиво, вмостився на сходинці. Їв не поспішаючи, відламував пальцями крихти горобцеві. Павло стежив за ним і впізнавав дрібниці: носки ніг повернуті всередину — сам так стояв у дитинстві; жує й хмуриться, а між бровами з’являється коротка вертикальна зморшка. Вона була знайома Павлові з дзеркала у ванній.
Хвилин за п’ять прибіг білявий приятель. Хлопчики поплескали один одного по плечу, Андрій розкрив рюкзак, і Павло мимоволі подався вперед. Зсередини визирала біла арка з ватману, з намальованими поручнями, з крихітними опорами. Картонна модель мосту.
Друг захоплено показував пальцем, а Андрій із серйозним виглядом пояснював, що ще треба підклеїти. Його син будував міст. Міст. Чому це виявилося болючішим, ніж упізнати родимку на скроні Ірини, Павло пояснити не міг.
Він допив чай, викинув склянку в урну й повернувся за кермо. У вухах щеміло. Пальці трохи зводило, хоча тепер річ була не в холоді. Залишатися з цим болем і нічого не робити він більше не міг: він міг довести до непоправного.
Павло викликав Михайла Олеговича. Останні сім років адвокат займався всіма його будівельними справами.
— Михайле Олеговичу, вислухаєте? Питання особисте, щодо цивільних справ. До бізнесу стосунку не має.
— Слухаю, Павле Романовичу.
Мова зайшла про аналіз ДНК за волосиною: дитині одинадцять років, мати під час дослідження присутня не буде.
— Для себе таке можливо?
Адвокат відповів не відразу. У паузі було чути, як він перекладає папери.
— Якщо лише для себе — так. Приватна лабораторія приймає біоматеріал без згоди другого з батьків, імовірному батькові видасть висновок. Але подати його в суді не вийде. Для суду дослідження доведеться пройти заново, офіційно, за згодою матері. Павле Романовичу, з морального погляду ви йдете по краю.
— Розумію.
— Тоді надішлю адресу лабораторії в столиці й перелік документів. Потрібні одна-дві волосини, обов’язково з кореневою цибулиною.
— Дякую.
Одна волосина. Лише одна, але з коренем. Цей учинок Павло потім згадуватиме довше за інші: ні шкодувати про нього беззастережно, ні до кінця виправдати себе він так і не зможе.
Він коротко виклав усе Миколі телефоном. Той десять секунд мовчав.
— Павле, далі вже нікуди.
— Якщо вона була моєю, значить, і він мій. Невже я навіть на його шапку права не маю?
Для отримання волосин із дитячих шапок запропонували легенду: медичний скринінг за районною програмою обстеження на алергії. Після збору зразків шапки повернули б дітям.
— Директорка школи, Олена Сергіївна, — моя колишня однокурсниця.
На цьому плані й зійшлися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.