— Справді.
— Чому?
Він сперся плечем об стіну. За стіною гудів дриль.
— Не хотів змішувати. Зустріч випускників — це минуле. Робота — теперішнє. Я думав, посиджу годину, подивлюся на всіх, зрозумію, що вже нічого не болить, і піду.
— Не вийшло.
— Не вийшло. Зате з’ясувалося, що боліло не тільки в мене.
Віра опустила очі.
— Я не знаю, як це виправити.
— Ніяк, — сказав він м’яко. — Минуле не виправляють. Із ним можна лише навчитися жити чесніше.
Вона кивнула. Сльози знову підступили, але тепер вони були не такими гіркими.
Відкриття центру призначили на початок літа. Без урочистих стрічок, гучних промов і показної важливості. Просто перший день, коли сюди могли прийти сім’ї: підлітки після домашніх конфліктів, матері з дітьми, яким потрібне тимчасове житло, батьки, що намагаються повернути довіру, бабусі, які залишилися з онуками. На стінах висіли яскраві малюнки, у кімнаті відпочинку стояли м’які крісла, на кухні пахло пирогами. Соня оформила куточок для занять фізикою й малюванням, хоча запевняла, що «просто трохи допомогла».
Віра прийшла раніше за інших. На ній була проста блакитна сукня, волосся зібране шпилькою. Артема вона побачила біля вікна в коридорі. Він знову був у тому самому светрі, хоча день видався теплим.
— Тобі ж жарко, — сказала вона.
Він подивився на рукав і зніяковіло всміхнувся.
— Знаю. Але сьогодні важко.
— Добре важко?
— Так.
Невдовзі з’явилися Ольга, Роман, Діна, Кирило. Не весь клас — тільки ті, хто захотів прийти без цікавості й злорадства. Вони принесли книжки, настільні ігри, коробку чашок. Лідія прийшла останньою. Довго стояла біля входу, потім підійшла до Артема.
— Артеме, — сказала вона, — я не знаю, чи маю право…
— Маєш, — відповів він.
Вона заплакала відразу, навіть не встигнувши договорити. Артем не обійняв її, не став зображати миттєве прощення. Просто подав серветку.
— Дякую, що сказала правду.
Цього виявилося достатньо…
