Назар подзвонив рівно о сьомій. У цьому він був точний майже до смішного: якщо обіцяв бути о сьомій, значить, стояв біля дверей о сьомій, не раніше й не пізніше. Я відчинила, і він одразу окинув мене тим швидким уважним поглядом, у якому завжди було більше ніжності, ніж оцінки.
— Готова? — спитав він.
У його голосі прозвучало щось знайоме. Не тривога в чистому вигляді, ні. Радше легка напруженість, яку він намагався сховати за усмішкою. За півтора року я навчилася помічати такі речі: як він складав руки перед собою, коли не знав, куди їх подіти, як трохи підводив брови, якщо хвилювався, але не хотів перетворювати це на розмову.
— Готова, — відповіла я й узяла сумку.
Він знову подивився на сукню.
— Тобі личить.
— Вона стара.
— Зате ти в ній справжня.
Я всміхнулася, але нічого не сказала. У машині Назар говорив про батьків обережно, ніби оминав кути в домі, де давно живе і все одно іноді зачіпає плечем старі меблі. Батько, Мирон Петрович Левченко, за його словами, був людиною звичного порядку. Світ для нього ділився на зрозумілі полиці, і переставляти їх він не любив. Мати, Лариса Семенівна, м’якша, терплячіша, але роки поруч із чоловіком зробили своє: у них виробилася спільна мова, спільна інтонація, спільна звичка дивитися на людей крізь уже готові мірки.
— Ти тільки не бери близько до серця, — сказав Назар, зупинившись на світлофорі. — Вони не злі. Просто… старої школи.
— Ти вже казав.
— Казав, так. Але я все одно…
Він не договорив.
— Я не хвилююся, — сказала я.
І це майже не було брехнею. Я справді не хвилювалася так, як хвилюються перед чужим судом. У своєму житті я чула надто багато оцінок — прямих, непрямих, поблажливих, захоплених, заздрісних. Я давно вирішила, що не залежатиму від того, як мене назвуть інші. Або думала, що вирішила.
Мені було тридцять шість. Я виросла в маленькому промисловому містечку, яке жителі великих міст зазвичай не могли знайти на карті без підказки. Батько працював слюсарем на заводі. Увечері від нього пахло залізом, машинним мастилом і втомою, яка не скаржиться, бо не знає такої мови. Мати викладала словесність у школі. Грошей у нас вистачало рівно на життя: без розкоші, без далеких поїздок, з однією парою добрих туфель, які берегли на свята, ніби в них зберігалося щось більше, ніж шкіра й підбори.
Я була не тихою дитиною, а правильною в очах дорослих. Читала запоєм, сперечалася з підручниками, ставила запитання, від яких учителі іноді починали поправляти окуляри й відходити вбік. Досить рано я зрозуміла: світ ширший за вікно нашої двокімнатної квартири на п’ятому поверсі, ширший за завод, шкільне подвір’я й автобусну зупинку, де взимку всі стояли, втягнувши голови в коміри.
У дев’ятому класі я сказала вдома, що піду в медичний. Батько довго мовчав, потім промовив:
— Це важка дорога, Дариночко.
Мама додала:
— Там конкурс, ти ж розумієш.
Ніхто з них не сказав: «Не вийде». Вони любили мене надто чесно, щоб відрізати мрію одним словом. Але це слово стояло в кімнаті. Не як заборона — як страх. Їхній страх за мене.
Я вступила. Перші роки у великому місті минули в гуртожитку, в кімнаті на чотирьох, серед чужих будильників, мокрих рушників на батареї й вічної нестачі сну. Уночі я працювала санітаркою: міняла білизну, мила палати, допомагала важким пацієнтам перевертатися, слухала стогнучі коридори й училася не сахатися людського болю. Іноді після нічної зміни я йшла просто на лекції й засинала над конспектами. Одного разу заснула в читальній залі, уткнувшись чолом майже в сторінку підручника. Літня бібліотекарка, жінка з акуратною завивкою й тихими руками, накрила мене своїм кардиганом і не стала будити. Я досі пам’ятаю тепло тієї речі, хоча її імені так і не дізналася…
