За кілька днів Назар попросив того, чого я не очікувала.
— Можна я приїду до тебе на роботу? — спитав він. — Не в операційну, звісно. Просто побачити місце, де ти проводиш стільки життя.
Я замислилася. Мій робочий світ завжди був окремим. Там існували інші правила, інші голоси, інша Дарина Павлівна, яка ухвалювала рішення швидше, ніж звичайна Дарина встигала вибрати сукню до вечері. Ніхто з близьких раніше не просив увійти туди.
Але відмовити Назарові я не захотіла. Він не вимагав доказів. Не просив екскурсії з цікавості. Йому треба було побачити мене цілком, а не шматками.
Він приїхав у четвер ближче до вечора, коли основне операційне навантаження вже спало. Я зустріла його в холі «Вектора». Назар стояв біля скляної стіни й дивився не на вивіски, а на світло, лінії стелі, рух людей.
— Гарна будівля, — сказав він. — Тут простір не тисне. Світло правильне.
— Передам проєктувальникам.
Ми пройшли коридорами. Я показувала відділення, пояснювала коротко, не перетворюючи це на лекцію. Назар слухав уважно й ставив запитання не медичні, а системні: хто ухвалює рішення в екстреній ситуації, що відбувається, якщо один із керівників недоступний, як улаштований ланцюг відповідальності.
— Усе прописано, — сказала я. — Інакше тут не можна.
— У нас у бюро теж так має бути, — відповів він після паузи. — Тільки ціна помилки в нас інша…
