Назустріч ішла Марта, одна з найкращих моїх ординаторок. Їй було двадцять вісім, вона мала гострий розум і звичку дивитися на світ трохи спідлоба, ніби заздалегідь перевіряла його на міцність. Побачивши мене, вона кивнула, потім помітила Назара, і в очах у неї майнула жива цікавість.
— Дарино Павлівно, завтра збір о дев’ятій. Остап Андрійович просив підтвердити.
— Підтверджую.
— Марто, це Назар.
— Добрий день, — сказала вона. Потім, звертаючись до нього цілком серйозно, додала: — Ви розумієте, що вам дуже пощастило?
Назар трохи розгубився.
— Здається, починаю розуміти.
— Добре, що починаєте.
Вона пішла далі, і Назар провів її поглядом.
— Вона так усім твоїм гостям каже?
— У мене тут ніколи не було гостей.
Він обернувся.
— Ніколи?
— Ніколи.
У його обличчі щось змінилося. Тихо, без зовнішнього ефекту.
— Чому тоді я?
— Бо ти попросив. І тому, що я вирішила більше не тримати це окремо.
На виході Назар зупинився біля фасаду й іще раз подивився на будівлю.
— Ти тут своя, — сказав він. — Не тільки як керівниця. Інакше. Ніби місце тебе знає.
— Я провела тут більше часу, ніж удома.
— Я не дорікаю.
— Знаю.
Ми йшли до зупинки. Вечір був прохолодний, ліхтарі тільки загорялися. Назар мовчав, і я вже вміла відрізняти його мовчання від відходу. Зараз він думав.
— Коли я дізнався, — сказав він нарешті, — я відчув себе маленьким. Не приниженим навіть. Просто маленьким. Ніби ми з тобою були одного масштабу, а виявилося, що ні.
— Ти сприймав це як змагання?
— Напевно. Чоловіки часто так сприймають, навіть якщо вважають себе розумнішими за це.
— Масштаб людини не вимірюється посадою.
— Я знаю це головою. Але всередині деякі речі доходять повільніше.
— Мені це знайоме, — сказала я. — Тільки з іншого боку. Я іноді боюся, що люди бачать у мені посаду раніше за людину. Це теж про масштаб, про те, кому скільки місця лишають.
Біля входу в підземний перехід ми зупинилися.
— Ти боялася, що я любитиму тебе менше, коли дізнаюся?
— Ні, — сказала я після паузи. — Я боялася, що ти почнеш любити мене за це.
Назар довго мовчав.
— Це важко зрозуміти одразу.
— Я знаю.
— Але я хочу зрозуміти.
І цього разу його «хочу» звучало не як обіцянка, а як робота, яку він уже почав робити…
