Ведучий нарешті оголосив слово матері нареченого. Галина Марківна підвелася не поспішаючи, ніби виходила на сцену, де давно була головною актрисою. Вона взяла келих, обвела зал вологим тріумфальним поглядом і затрималася на Олесі.
— Дорогі гості, — почала вона дзвінко. — Сьогодні для мене особливий день. Мій син, моя кровинка, нарешті знайшов своє щастя. Він людина тонка, творча. Йому була потрібна не просто дружина, а муза, опора, надійна спина.
Родичі за її столом схвально загуділи. Олеся відчула, як Ірина насторожено повернула голову.
— І він знайшов нашу Олесю, — вела далі Галина Марківна. — Дівчину красиву, розумну і, чого вже соромитися, дуже забезпечену. Я завжди казала Назарчикові: синочку, дивися не тільки на очі та волосся. Краса мине, а квартира й хороша робота залишаться.
Дядько Мирон хмикнув, але швидко змовк, зустрівши погляди гостей з Олесиного боку. У залі стало відчутно тихіше. Хтось незграбно поставив келих на стіл. Хтось перестав усміхатися, не розуміючи, жарт це чи вже образа.
— От і здійснилася моя мрія, — Галина Марківна підняла келих вище. — Мій хлопчик знайшов собі багату дурепу. Тепер вона утримуватиме не тільки його, а й усю нашу велику рідню. За молодих!
Тиша впала миттєво. Навіть музика ніби захлинулася. Хтось із офіціантів завмер із тацею, одна з подруг Олесі прикрила рот долонею, Ірина зблідла від люті. Назар сидів поруч із матір’ю й усміхався. Не розгублено, не винувато — самовдоволено. Він явно вважав, що Галина Марківна сказала грубувато, але по суті правильно, і зараз Олеся має лише проковтнути приниження заради сімейного миру.
Олеся підвелася. Не різко, без театрального жесту. Просто встала, взяла келих із водою й підійшла до мікрофона. У кожному кроці була дивна легкість. Страху більше не було. Було лише ясне розуміння: зараз вона поверне собі те, що в неї намагалися забрати — гідність, голос, право не бути здобиччю. І зал, ще хвилину тому галасливий і святковий, перетворився на свідка її останньої спроби зберегти себе…
