Батько стояв біля дверей і дивився то на сина, то на другого чоловіка в пов’язках.
— Як це можливо? — нарешті сказав він. — У нашого Єгора очі карі. А в цього… блакитні.
Забинтований чоловік раптом підвів голову.
— Єгор?
Наш Єгор відсторонився від матері й вдивився в нього.
— Єгор?.. Це ти?
— Я, — другий спробував усміхнутися. — А я думав, ти загинув.
— Мені сказали, що ти загинув. І додому відправили.
— Відправили, — тихо сказав другий Єгор. — Тільки, як видно, до твоєї родини.
На підлозі біля столу сиділи вже дві чорні собаки. Домашня Ночка невдоволено обнюхувала гостю, а та, шкутильгаючи, але горда, трималася поруч із нашим Єгором.
Батько повільно опустився на стілець.
— Так. Поясніть мені хтось, що взагалі відбувається.
Пізніше їм удалося відновити весь ланцюг.
Із другим Єгором сталося рідкісне явище, схоже на глибоке заціпеніння: людина може виглядати так, ніби життя в ній уже немає, дихання майже непомітне, тіло нерухоме. У метушні, серед поранень, втрат і плутанини його прийняли за загиблого. Обличчя було понівечене, документи переплуталися, а збіг імені та прізвища лише посилив помилку. Сам другий Єгор не знав, що з ним може статися подібне, хоча дивні сни мучили його давно…
