Мати кинулася ближче.
— Єгоре… синочку… це я. Мама.
Він дивився на неї розгублено.
— Я Єгор, — вимовив він. — Але вас не знаю. Пробачте.
— Він не пам’ятає, — Варя притисла долоні до обличчя. — Це амнезія. Я читала, таке буває.
— У мене немає амнезії, — чоловік спробував говорити чіткіше. — Я просто… не знаю вас.
— Лікаря! — закричала мати. — Швидко лікаря!
Медики приїхали невдовзі. Перевірили його стан, наклали свіжі пов’язки, намагалися зрозуміти, як таке взагалі могло статися. Дивовижно, але явної загрози життю вже не було. Чоловік був слабкий, збитий з пантелику, але тримався. Після огляду родині дозволили супроводжувати його, щоб потім розібратися з документами та обставинами.
Вони майже не говорили дорогою додому. Мати не відпускала його руки. Варя то плакала, то дивилася на нього, ніби боялася кліпнути й знову втратити. Батько йшов поруч, похмурий, приголомшений, не розуміючи, як радість може бути такою лячною.
Коли вони ввійшли до квартири, на кухні горіло світло.
За столом хтось сидів і пив чай.
Чоловік обернувся.
Це був Єгор.
Їхній Єгор. Кароокий, схудлий, зі втомленим обличчям, але живий. Поруч із його стільцем сиділа маленька чорна собака.
— Ну що, сім’я, — він слабо всміхнувся, — зустрічайте зниклого сина.
Мати скрикнула й кинулася до нього. Варя кинулася слідом. Вони обіймали його так міцно, ніби хотіли втримати не руками, а всією душею.
— Живий, — повторювала мати. — Живий… Господи, живий…
