— голос Олега зірвався. — Вона сказала, що готувала і для мене. На випадок, якщо я оберу тебе, а не її.
Він закрив обличчя долонями. Ніна обійняла його, відчуваючи, як його плечі здригаються від беззвучного плачу.
Орлов делікатно відійшов. Потім повернувся.
— Співчуваю, Олеже. Лікарі повідомили: Валентина Павлівна померла.
За три тижні Ніна стояла біля могили Альони. Чорна огорожа, нещодавно пофарбована, блищала на сонці. На плиті лежали білі лілії.
Після смерті Валентини Павлівни старі справи було переглянуто. Розслідування підтвердило те, що спочатку здавалося божевільним здогадом: Альона й Софія померли не від випадкового падіння. У рештках знайшли сліди аконіту. Дім свекрухи, її записи й зізнання склали страшну, але ясну картину.
Олег стояв поруч, тримаючи ще один букет.
— Я досі не розумію, як міг нічого не бачити, — сказав він.
— Ти був її сином, — м’яко відповіла Ніна. — Ніхто не хоче думати таке про матір.
— Якби ти не помітила напис, усе повторилося б. Вона вбила б тебе. Може, і мене теж.
Ніна поклала руку на вже помітно округлий живіт.
— Альона врятувала нас.
Олег кивнув.
— Роман приїде завтра. Ми поїдемо до Софії. Треба сказати їй, що правда нарешті вийшла назовні.
Вони довго мовчали біля могили, дивлячись на фотографію молодої жінки з ясними очима. Жінки, чиє життя обірвалося надто рано, але чиє останнє попередження виявилося сильнішим за смерть.
— Дякую, — сказала Ніна тихо. — Ти врятувала мене й мою дитину. Я ніколи цього не забуду.
Вітер пройшовся кладовищем, ледь ворухнувши пелюстки лілій. У цьому легкому русі було щось схоже на дотик — не страшний, не холодний, а прощальний.
Ніна поклала поруч із ліліями букет польових квітів.
— Я приходитиму, — пообіцяла вона. — Твоя історія не зникне.
Олег обійняв її за плечі.
— Ходімо. Нам час. Треба готувати дитячу, купувати візочок, вибирати речі.
— І ім’я, — сказала Ніна, озирнувшись на пам’ятник. — Якщо народиться дівчинка, я хочу назвати її Альоною.
Олег кивнув. У його очах стояли сльози.
— Це буде правильно.
Вони повільно пішли алеєю до виходу. Попереду на них чекали важкі дні: пережити правду, оплакати не лише загиблих, а й зруйнований образ матері, заново навчитися жити без страху. Але вони були разом. А дитина, що росла під серцем Ніни, ставала доказом того, що життя однаково триває, навіть коли минуле виявляється сповненим отрути.
Сонце хилилося до обрію, забарвлюючи камені теплим рожево-золотим світлом. День закінчувався. Але для Ніни й Олега це був не фінал, а початок нового життя — без брехні, без тіні чужої влади й без отруєного мовчання, яке надто довго зберігала їхня сім’я.
