Він бив навмання, довгою чергою по двору навгад, і одна з цих сліпих черг пройшла там, де над упором підвелася Лідія, змінюючи позицію. Остап побачив це на частку секунди раніше за неї й зробив те, чого його ніхто не вчив, бо цього навчити не можна. Він рвонувся й накрив її собою, черга дісталася йому.
Лідія відчула його вагу, почула, як він видихнув, і все зрозуміла ще до того, як опустилася поруч. Вона була снайперкою, вона була контррозвідницею, вона бачила багато смертей і знала цю вагу в руках. Вона поклала його голову собі на коліна в темряві й однією рукою, не дивлячись, трьома короткими пострілами зняла того біля дороги, хто бив навмання.
Рука зробила це сама, голова була зайнята іншим.
— Не говори, — сказала вона, хоча він і не говорив.
Він дивився на неї знизу вгору, і в темряві вона бачила, що він іде і що він це знає.
— Ви завжди казали: не залишай по собі нічого, — прошепотів він.
Він спробував усміхнутися.
— А я от залишаю вас.
Він помер у неї на руках у дворі, де двадцять хвилин тому ще була війна, а тепер стояла тиша.
Лідія не заплакала відразу. Вона сиділа й тримала його, і те, що вона тримала в собі двадцять років і чого не зламали ні війна, ні підписка, ні забуття, ні смерть сина, зламалося тепер — тихо, без сліз і без крику, десь дуже глибоко, куди вже не сягало жодне світло. Вона пережила всіх, кого мала пережити.
Вона пережила й останнього, хто знав, ким вона була насправді, єдиного, кому не треба було нічого пояснювати. Заболотний стояв за яром біля своєї машини й чув, як у дворі все стихло. Він був живий.
Він завжди лишався живим. Таким було ще одне його правило. Він міг сісти в машину й поїхати і, можливо, ще щось урятувати, але він не поїхав.
Щось змусило його повернутися до краю яру й подивитися. У сірому передсвітанковому світлі він побачив двір, усіяний його людьми, і посеред двору — стару, що сиділа на землі з мертвим чоловіком на колінах. Ту саму божевільну бабу з околиці, з якої сміялося все місто, яку він не вважав навіть за перешкоду, яку доручив прибрати між іншим, як прибирають старі меблі з купленого будинку.
Вона підвела голову й подивилася на нього через увесь двір спокійно, втомлено, без ненависті. І в цьому її спокійному погляді Заболотний прочитав те, чого не читав ніколи раніше. Він програв.
Не обласній владі, не поліції, не конкурентам. Він програв ось цій старій жінці, яку тримав за ніщо. Усе, що він будував двадцять років, обвалила баба біля мотузки з білизною.
Він не пішов до неї. Він повернувся, сів у машину й поїхав у сірий світанок. Але він уже знав, і вона знала, що їхати йому нікуди…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
