Вона склала руки перед грудьми, сльози відразу потекли по обличчю.
— Я знаю, що була не права. Не хочу, щоб ти назавжди запам’ятала мене такою. Я лише попрошу пробачення в тебе і в твоєї мами, а потім піду.
Мама підійшла до дверей. Обличчя в неї було серйозне. Не зле, а втомлене. Мати завжди відчуває, коли її дитину довели до краю.
— Вам не потрібно заходити, — сказала вона. — На цьому етапі вибачення вже нічого не змінюють.
Інга повернулася до неї.
— Але я щиро.
Я подивилася на неї й відчула лише втому. Мені було вже байдуже, щиро це чи ні. Я знала одне: мамі було зле, а Інга знову принесла до її порога драму, сльози й тиск.
— Іди, — сказала я остаточно. — Розмовляй з Андрієм.
Але Інга не пішла. Вона знову опустилася на коліна просто на порозі.
— Будь ласка, Марино. Я була дурною. Мені соромно. Тільки не виставляй нас на вулицю.
Це стало останньою краплею.
Знову коліна. Знову сльози. Знову спроба змусити мене бути лиходійкою, якщо я не поступлюся.
Мама ступила ближче, і її голос затремтів від гніву.
— Досить. Ви вже досить зруйнували життя моєї доньки. Тепер прийшли сюди продовжувати?
Інга схлипнула:
— Я не хотіла…
— Хотіли ви чи ні, не має значення, — перебила мама. — Ви бачили, що дитина страждає. Бачили, що господині дому важко. І все одно продовжували.
Я взяла маму за руку.
— Мамо, не треба. Тобі не можна нервувати.
Але було пізно. Вона раптом зблідла ще дужче, стиснула мою долоню й похитнулася.
— Мамо!
Я встигла підхопити її, покликала Севу відійти до кімнати й одразу викликала швидку. Інга схопилася з підлоги, перелякана, вже без колишньої театральності. Вона щось бурмотіла, але я майже не чула.
Коли приїхали лікарі, все довкола змішалося: швидкі кроки, запитання, сумка з документами, Сева, який плакав у кімнаті, Андрій, що прибіг блідий і розгублений. Маму повезли до лікарні. Я поїхала з нею.
У лікарняному коридорі Андрій намагався підійти до мене.
— Марино…
Я підняла руку.
— Не зараз.
Але він усе одно сказав:
— Інга не думала, що так вийде.
Я повільно повернулася до нього.
— Ніхто ніколи «не думає». Вона не думала, ти не думав. А розплачуються всі навколо.
Інга стояла неподалік, бліда, розтріпана. Цього разу вона, здається, справді була налякана.
— Марино, пробач. Я не знала, що в твоєї мами…
Я подивилася на неї, і вона замовкла.
— Не проси пробачення в мене. Якщо мама опритомніє і захоче тебе слухати, попросиш у неї.
Вона закрила обличчя руками.
Андрій дивився то на сестру, то на мене. І, здається, вперше зрозумів, що дороги назад уже немає.
Я дістала телефон, відкрила файл із нотатками. Усі дати, усі випадки, усі записи, усі реакції Севи — все було там. Я не стала показувати їм. Просто подивилася, щоб ще раз нагадати собі: мої почуття не вигадка. Все було. Все сталося насправді.
Потім прибрала телефон і сказала Андрієві:
— Сьогодні я попрошу адвокатку підготувати документи.
Він зблід.
— Які документи?
Я відповіла дуже спокійно:
