— Я йду із сином до мами. Сьогодні.
Інга раптом перестала плакати. Андрій ступив до мене.
— Марино, зачекай. Давай спокійно поговоримо.
Я похитала головою.
— Ми говорили. Багато разів. Ти почув лише тоді, коли стало запізно.
Він простягнув руку до валізи.
— Не роби цього.
— Не чіпай.
Мій голос пролунав так твердо, що він зупинився.
Сева тихо спитав мені на вухо:
— Мамо, ми до бабусі?
— Так, рідний. До бабусі.
Він обійняв ведмедика і раптом видихнув так, ніби нарешті дозволив собі розслабитися.
Я відчинила двері. Андрій стояв позаду, блідий, розгублений. Інга мовчала. Її діти дивилися то на неї, то на нас. У цей момент я не відчувала перемоги. Лише важку втому й дивну ясність.
Іноді жінка йде не тому, що перестала кохати. А тому, що розуміє: якщо залишиться ще трохи, втратить себе і дитину.
У мами вдома Сева ніби ожив. Увечері вона приготувала його улюблений суп і гарячу страву, яку я пам’ятала ще з дитинства. Син сидів поруч із бабусею, їв з апетитом і вперше за багато днів попросив добавки.
Я дивилася на нього, і очі пекло.
Вистачило однієї ночі в іншому домі, щоб моя дитина стала іншою. Спокійнішою. М’якшою. Не такою напруженою.
Після вечері я допомагала мамі на кухні й раптом помітила, як вона зупинилася, спершися рукою на стільницю.
— Мамо, що з тобою?
Вона спробувала всміхнутися.
— Нічого. Просто голова закрутилася. Довго стояла.
Я допомогла їй сісти й подала води. Останніми місяцями вона іноді скаржилася на важкість у грудях і слабкість, але щоразу відмахувалася: вік, утома, погода. Тепер її бліде обличчя в теплому кухонному світлі налякало мене.
— Завтра я відвезу тебе до лікаря, — сказала я.
— Не треба, доню. Відпочину.
— Ні. Завтра поїдемо.
Вона подивилася на мене, потім у вітальню, де Сева малював за столом, і тихо погодилася:
— Добре. Поїдемо.
Тієї ночі я лягла поруч із сином у своїй старій кімнаті. На стелі все ще була та сама лампа, біля стіни — старий письмовий стіл, на полиці — кілька книжок, які я читала в юності. Майже нічого не змінилося. Крім мене.
Близько одинадцятої телефон засвітився. Це було повідомлення від Андрія.
«Я відвіз її. Її вже немає в нас. Тільки тепер зрозумів, яким порожнім став дім».
Я прочитала й погасила екран.
Мені було гірко. Але я подумала: порожнечу, про яку він написав, ми із Севою відчували давно. Дім стає порожнім не тоді, коли з нього йдуть люди. Дім порожніє, коли в ньому зникає захист.
Я обійняла сина й заплющила очі. Мені здавалося, буря нарешті почала вщухати. Але я помилялася. Справжній удар прийшов уранці.
Я встала рано, щоб приготувати мамі чай і відвезти її до лікаря. Вона все ще виглядала блідою, але трималася. Я вже збирала документи для поїздки, коли зателефонував Андрій.
Я не хотіла відповідати, але все ж прийняла дзвінок.
— Марино, — сказав він квапливо, хрипким голосом. — Інга стоїть біля дверей будинку твоєї мами.
Я похолола.
— Що?
— Вона не захотіла залишатися там, куди я її відвіз. Сказала, що має особисто попросити у вас пробачення. Я їду, але затримуюся.
У цей момент у двері сильно постукали.
Мама, яка сиділа за столом, перелякано озирнулася. Сева відразу сховався за мене.
Я стиснула телефон.
— Приїжджай негайно.
Я вимкнулася. Стук повторився — голосніше, наполегливіше.
Я глибоко вдихнула й відчинила двері.
На порозі стояла Інга. Очі опухлі, волосся розтріпане, сумка міцно притиснута до боку. Вигляд мала ще гірший, ніж у попередні дні.
— Марино, будь ласка, дай мені сказати кілька слів.
Я загородила прохід.
— Іди. Я тебе не впущу….
