— Встань.
Інга хитнула головою.
— Поки ти не дозволиш нам залишитися, я не встану.
Я подивилася на неї згори вниз і промовила повільно:
— Ти розумієш, чого зараз вчиш своїх дітей?
Вона завмерла.
Я вказала поглядом на Марка й Лізу. Вони стояли, зіщулившись, і не відривали очей від матері.
— Ти вчиш їх, що якщо влаштувати сцену, якщо плакати голосніше за всіх, якщо стати навколішки, люди зобов’язані поступитися. Ти вчиш їх не розв’язувати проблеми, а тиснути на жалість.
Обличчя Інги зблідло. Сльози ще текли, але погляд став іншим — злим, враженим, викритим.
Андрій тихо сказав:
— Марино, не треба при дітях.
Я різко повернулася до нього.
— А коли наш син бачив, як у нього забирають речі, як його відсувають, як його матір місяць змушують мовчати, це було нормально? Коли він засвоював, що той, хто голосніше плаче, завжди має рацію, це тебе не лякало?
Він не знайшов, що відповісти.
У цей момент Сева вийшов із кімнати. У руках він тримав свого м’якого ведмедика, притискаючи його до грудей. Він зупинився біля дверей, побачив Інгу навколішки, валізи, напружені обличчя дорослих і відразу сховався за мою ногу.
Моє серце стиснулося так сильно, що стало важко дихати.
Ні. Я більше не могла дозволяти синові жити всередині цього спектаклю.
Я нахилилася, взяла його на руки й притисла до себе. Він одразу втупився обличчям мені в плече.
— Виведи її звідси, — сказала я Андрієві.
Мій голос був негучним, але в ньому не лишилося ні прохання, ні сумніву.
Інга різко підвелася. Її обличчя спотворилося.
— Добре. Якщо ти така безсердечна, я піду. Але потім не скаржся, коли життя поверне тобі все назад.
Шкірою пробіг холод. Це вже був не відчай. Не біль. Це прозвучало як прокляття, вимовлене людиною, яка ще хвилину тому просила милості.
І саме в цей момент задзвонив мій телефон.
Я тримала Севу однією рукою, другою дістала телефон. На екрані висвітилося ім’я виховательки. Я відповіла.
— Марино, пробачте, що турбую, — сказала вона тихо, але наполегливо. — Я забула вчора вам сказати. Останнім часом Сева почав здригатися уві сні під час тихої години. Один раз він навіть заплакав і повторював: «Не забирайте мої речі».
Я завмерла.
Сева був у мене на руках — теплий, маленький, слухняний. А всередині в нього вже оселився такий страх, що він приніс його з дому у сон.
Я подякувала виховательці, вимкнула дзвінок і повернулася до Андрія.
Не знаю чому, але в ту мить уся моя злість зникла. На її місці з’явився лячний спокій.
— Ти чув? — спитала я. — Нашому синові сняться кошмари. Він боїться, що в нього знову щось заберуть.
Андрій зблід. Інга теж замовкла.
— Це вже не питання гостинності, — сказала я повільно. — Не питання того, кому важко. Це питання того, що моя дитина страждає.
У кімнаті повисла така тиша, що було чути, як хтось із дітей шморгнув носом.
Андрій ступив до мене, хотів торкнутися Севи, але син ще сильніше притулився до мене й відвернувся.
Цей маленький рефлекс ударив по Андрієві сильніше за будь-яке моє звинувачення. Його очі почервоніли. Я бачила, що йому боляче. Але цей біль прийшов надто пізно.
Інга спробувала щось сказати, але її голос урвався.
— Я… я не думала, що все настільки серйозно.
Я подивилася на неї.
— Ти взагалі не думала про мого сина. Жодного разу по-справжньому.
Після цих слів я пішла до спальні. Там уже стояла валіза, яку я зібрала напередодні: одяг для мене й Севи, документи, трохи грошей, копії потрібних паперів, кілька речей сина. Я винесла її у вітальню й поставила біля дверей.
Андрій дивився на мене розгублено.
— Що ти робиш?
Я міцніше притисла Севу.
— Поїде твоя сестра чи ні — тепер це не найголовніше.
— Що ти хочеш сказати?
