— На розлучення.
Його обличчя стало майже білим.
— Марино, не роби цього згарячу.
Я тихо розсміялася від утоми.
— Я ніколи не була такою тверезою. Поїде твоя сестра чи ні, вже неважливо. Я втратила не кілька днів спокою. Я втратила довіру.
Він стояв переді мною, ніби не міг повірити.
— Я змінюся.
Я похитала головою.
— Люди можуть змінити звички. Але наслідки не можна стерти однією обіцянкою.
Я повернулася до палати, але перед дверима зупинилася й додала:
— Більше не телефонуй мені, щоб пояснюватися. Якщо в тебе лишилося хоч трохи відповідальності як у батька, готуйся до розмови про опіку над Севою.
За моєю спиною запанувала тиша. Густа, важка. Бувають слова, після яких уже неможливо вдавати, ніби нічого не сталося.
Мама провела в лікарні кілька днів. На щастя, її стан стабілізувався, але лікар попередив: їй потрібен спокій і нагляд, сильні переживання їй протипоказані.
Я майже не відходила від неї. Сева був із надійними людьми, потім приходив до мене, тихо обіймав бабусю й малював для неї квіти. Андрій кілька разів приїжджав до лікарні — приносив їжу, фрукти, документи. Мама його не дорікала. Просто дивилася втомлено. І цей погляд був важчий за будь-яке звинувачення.
Після того як я вимовила слово «розлучення», у мені з’явився дивний спокій. Не радість, не полегшення, не злість. Просто ясність. Ніби я вже виплакала все, що могла, і всередині лишилася тільки потреба діяти.
Віра допомогла мені підготувати документи. Я зібрала записи, нотатки, повідомлення, слова виховательки, копії паперів на квартиру, підтвердження моїх вкладень. Дивитися на цю стоску було боляче. Жодна жінка не виходить заміж, думаючи, що одного дня їй доведеться збирати докази, ніби вона готується до бою.
Але я більше не могла сподіватися, що хтось захистить мене замість мене.
За тиждень, коли мамі стало краще, я зустрілася з Андрієм у нашій квартирі. Севу я залишила в мами: були розмови, яких дитина не повинна чути.
Андрій виглядав постарілим. Схуд, неголений, із темними колами під очима. Він сидів навпроти мене й дивився на теку, яку я поклала на стіл.
— Ти справді вирішила?
— Так.
— Я відвіз Інгу. Вона більше не з’явиться.
— Це треба було зробити раніше…
