— Ну що, твоя мама ще не передумала їхати?
Я відповідала ухильно, що мама поки вирішує. Свекруха зневажливо всміхалася і тут же перемикалася на флористів, меню чи розсадку. Вона явно була певна, що Марія Остапівна не з’явиться. Можливо, навіть сподівалася, що я сама її відмовлю і тим самим ще раз визнаю своє місце.
Мама телефонувала часто, але про весілля майже не говорила. Питала про школу, про здоров’я, про Назара. Розповідала міські новини, скаржилася на погоду, згадувала сусідку, яка знову затіяла ремонт. Щоразу, коли я намагалася спитати, що вона вдягне, де зупиниться і чи треба її зустрічати, мама спокійно уникала відповіді.
— Не тривожся через дрібниці, — казала вона. — У день весілля в тебе й без того буде досить хвилювань.
За тиждень до урочистості нас знову покликали в заміський будинок. Лідія Романівна розклала на обідньому столі великий план зали. Картки з іменами лежали акуратними рядами, мов фігури на дошці.
— Головний стіл тут, — пояснювала вона. — Молодята, ми з Русланом, батьки Дениса, бабуся Дарина. Софіє, не сперечайся, бабуся має сидіти поруч.
— А Назар з Оксаною? — спитала Софія, не підводячи очей.
— Вони сядуть трохи далі. Не треба перевантажувати президію, — спокійно відповіла Лідія Романівна. — У кожного місця є своя вага.
Я давно звикла до подібних формулювань. Але в той момент думала не про себе.
— Лідіє Романівно, — обережно сказала я, — а якщо моя мама все-таки приїде, де буде її місце?
Свекруха подивилася так, ніби я поклала на стіл щось неприємне.
— Вона все-таки збирається?
— Вона сказала, що приїде.
— Треба ж. — Лідія Романівна стиснула губи. — Я думала, вона зрозуміє, що це було радше з ввічливості.
Назар напружився, але мовчав. Я відчувала це мовчання майже фізично.
Свекруха схилилася над планом, довго водила пальцем по столах, а потім указала на дальній кут зали, поруч зі службовим виходом.
— Ось тут. Там будуть далекі родичі з боку Дениса, люди прості, без особливих претензій. Думаю, їй буде комфортніше серед таких гостей.
— Мамо, це негарно, — тихо сказав Назар.
— Негарно влаштовувати безлад у розсадці, — холодно відповіла вона. — Я не можу посадити матір провінційної викладачки поруч із діловими партнерами Руслана. У людей буде подив. Нехай краще спокійно посидить там, де їй не доведеться почуватися ніяково.
Я нічого не сказала. Сперечатися означало випрошувати повагу, а мені вже було гидко.
Увечері я знову подзвонила мамі. Розповіла про місце біля кухні, про слова свекрухи, про те, як Назар спробував заперечити й знову замовк.
— Усе добре, — сказала мама без тіні образи. — Мені справді не важливо, де сидіти.
— А мені важливо, — вихопилося в мене. — Я втомилася дивитися, як нас ставлять у куток. Мам, може, все-таки не треба?
— Саме тому я й приїду, Оксано.
У її голосі було стільки спокійної рішучості, що я більше не сперечалася.
У день весілля я прокинулася ще до світанку. У квартирі було сіро й тихо. Назар прасував костюм на кухні, бо боявся розбудити мене, хоча я давно не спала. Він мав вигляд втомлений і винуватий.
— Я поговорю з мамою, — сказав він, коли побачив мене в дверях. — Сьогодні вона не посміє.
Я не відповіла. Не тому, що хотіла завдати йому болю. Просто за ці роки я надто багато разів чула схожі обіцянки.
Мама мала приїхати ранковим швидкісним потягом, поселитися в готелі й приїхати до ресторану ближче до початку збору гостей. Я пропонувала зустріти її на вокзалі, але вона відмовилася твердо й без пояснень.
До другої години ми вже були в ресторані. Зала сяяла білим, золотим і скляним блиском. Величезні люстри відбивалися в полірованій підлозі, живі квіти стояли такими пишними композиціями, що повітря здавалося солодким і важким. Персонал рухався безшумно. Розпорядниця з планшетом говорила в гарнітуру короткими наказами. Фотографи перевіряли світло.
Лідія Романівна, вдягнена в бездоганний костюм від дорогого модного дому, командувала всією цією пишнотою. Вона переходила від столу до столу, поправляла картки, робила зауваження флористам, хмурилася на офіціантів. Її обличчя було напруженим, але щасливим. Вона була у своїй стихії: все довкола підкорялося її смаку, грошам і волі.
Софія сиділа в кімнаті нареченої. Навколо неї метушилися візажист, перукар і подруги. Вона була гарна, схвильована, трохи вередлива. Коли я зайшла побажати їй спокою, вона одразу спитала:
— Твоя мама точно буде?
