— Так.
Софія нервово поправила сережку.
— Оксано, тільки без сцен, гаразд? Я не витримаю, якщо мама почне, а твоя мама відповість, і все перетвориться на скандал.
Я подивилася на неї уважніше, ніж зазвичай.
— Моя мама ніколи не влаштовує сцен. Вона вміє триматися гідно.
Софія відвела погляд.
— Я не це мала на увазі.
— А я саме це почула.
Вона зітхнула.
— Просто я нервую. Це мій день.
Я вийшла, не продовжуючи розмови. Її день. Їхній день. А в мене всередині цей день давно став вузлом, який затягувався з кожною годиною.
Ближче до вечора почали приїжджати гості. До ресторану підкочували довгі дорогі машини, з яких виходили жінки в коштовностях і чоловіки в костюмах, що сиділи так, ніби їх шили просто на них. Лідія Романівна зустрічала всіх із бездоганною радістю, цілувалася, сміялася, приймала компліменти й уміло спрямовувала потік людей до зали.
Я стояла поруч із Назаром у холі. Усміхалася. Віталася. Дякувала за привітання, хоча вітали не мене.
У якийсь момент я помітила, як Лідія Романівна відійшла до адміністратора. Вона говорила тихо, але обличчя в неї було таке, що мені стало холодно. Вона кивнула в бік входу, адміністратор шанобливо схилив голову. Я не чула слів, але відразу подумала: невже вона веліла затримати маму?
І саме тоді двері відчинилися.
До холу увійшла жінка, яку я спершу не впізнала.
Не тому, що вона змінилася до невпізнання. Ні. Риси обличчя були тими самими: спокійне чоло, уважні очі, м’яка лінія губ. Але все в ній звучало інакше. Зазвичай мама носила прості штани, зручні светри, практичні туфлі. Волосся збирала в пучок, косметикою майже не користувалася. Вона завжди була охайною, але непомітною.
Тепер перед нами стояла жінка, від якої неможливо було відвести погляд.
На ній був графітовий брючний костюм із важкої матової тканини, простий за кроєм і бездоганний за посадкою. Жодного зайвого блиску, жодних спроб здаватися молодшою чи багатшою. Лише чисті лінії, спокійна дорожнеча, смак, який не потребував пояснень. Волосся було вкладене м’яко й строго, макіяж підкреслював очі. На шиї тонкий ланцюжок із маленьким каменем, на зап’ясті витончений годинник.
Але найбільше вражав не одяг.
Мама йшла так, ніби все життя входила до подібних залів. Не озиралася, не ніяковіла, не пришвидшувала крок. Її погляд спокійно ковзнув по холу, затримався на квітах, на люстрі, на групі гостей, і в ньому не було ні захвату, ні заздрості. Лише тиха оцінка людини, яка прекрасно розуміє ціну зовнішньому блиску.
— Мамо, — видихнула я й кинулася до неї.
Вона обійняла мене міцно, як у дитинстві.
— Здрастуй, моя дівчинко.
— Ти… ти неймовірно виглядаєш.
Мама всміхнулася.
— Мені приємно це чути. А ти дуже бліда. Знову погано спала?
Я не встигла відповісти. До нас підійшов Назар. Він дивився на маму з таким щирим подивом, що навіть забув одразу привітатися.
— Маріє Остапівно, добрий день. Радий вас бачити. Як дорога?
— Здрастуй, Назаре. Дорога була зручною, дякую.
У цю мить поруч з’явилася Лідія Романівна. Вона рухалася швидко, але, побачивши маму зблизька, на частку секунди завмерла. Це було майже непомітно, але я вловила цей збій: коротке замішання, різкий рух очей згори вниз, стиснуті губи. Вона чекала побачити зовсім інше.
— То ось ви яка, — сказала вона майже весело й тут же поправилася: — Тобто нарешті ми познайомимося особисто. Лідія Романівна, мама Назара і Софії.
Вона простягнула руку, зберігаючи дистанцію, якої з іншими гостями не зберігала.
— Марія Остапівна, — відповіла мама, коротко потиснувши її долоню. — Дякую за запрошення.
— Ох, та що ви, що ви. Ми дуже раді. Все ж таки шлях неблизький. Для вас, мабуть, така поїздка — ціла подія.
— Я часто буваю в дорозі, — спокійно сказала мама.
— Справді? — Свекруха примружилася. — Оксана казала, що ви викладали математику. Не думала, що така робота пов’язана з частими поїздками.
— Я давно пішла зі школи, — відповіла мама. — Змінила заняття.
Лідія Романівна явно чекала продовження. Мама мовчала. Між ними повисла тонка, гостра пауза.
— Мамо, ходімо, я покажу тобі залу, — швидко сказала я.
Ми відійшли. Я відчувала спиною погляд свекрухи. Напевно, вперше за роки її план почав давати збій ще до того, як вона встигла його розгорнути.
— Що відбувається? — прошепотіла я, коли ми опинилися трохи далі. — Де ти взяла цей костюм? Чому ти нічого не казала? Ти зовсім інша.
Мама зупинилася й узяла мене за руки…
