— Оксано, я та сама. Просто сьогодні вирішила не ховатися.
— Але я ніколи не бачила тебе такою.
— І я давно не дивилася на себе так, як сьогодні вранці, — тихо сказала вона. — Іноді людині треба згадати, що вона не зобов’язана здаватися меншою, ніж є.
Я хотіла спитати ще, але розпорядниця вже запрошувала гостей проходити до зали.
Я провела маму до дальнього столу біля службового виходу. Там сиділи кілька людей, явно не з «головних» гостей: літня пара, чоловік середніх років із дружиною та ще двоє родичів із боку нареченого. Вони відразу подивилися на маму з цікавістю, бо вона зовсім не пасувала до цього кута.
— Тобі справді нормально тут? — спитала я тихо.
— Абсолютно, — відповіла вона. — Місце за столом не визначає гідності людини.
— Я боюся.
— Я знаю. Але сьогодні тобі не треба боятися за мене.
Я повернулася до головного столу. Назар сів поруч і стиснув мою руку під скатертиною. Лідія Романівна навпроти весь час кидала погляди в бік мами, потім щось шепотіла Русланові Петровичу. Той байдуже знизав плечима. Його рідко цікавили сімейні отруйні ігри, доки вони не заважали справам.
З’явилися молодята. Заграла музика, гості встали, зала наповнилася оплесками. Софія йшла поруч із Денисом, гарна, сяйлива й трохи налякана. Ведучий говорив голосно, жартував, оголошував тости, запрошував батьків, друзів, родичів. Усе рухалося за сценарієм, розкішним і вивіреним.
Я усміхалася тоді, коли треба було усміхатися, піднімала келих, плескала, дивилася на маму через залу. Вона сиділа спокійно, розмовляла з сусідами, іноді трохи схиляла голову, слухаючи. В її обличчі не було образи. Це чомусь тривожило сильніше, ніж якби вона мала пригнічений вигляд.
Після перших привітань Лідія Романівна підвелася обходити столи. Вона цілувала гостей, приймала захоплення, поправляла деталі, сяяла господинею балу. Я знала: рано чи пізно вона підійде до мами.
Коли це сталося, я майже перестала дихати.
Свекруха зупинилася біля дальнього столу, нахилилася до мами й сказала щось з усмішкою. Надто широкою, надто демонстративною. Я не чула слів, але бачила вираз її обличчя. Вона грала привітність, а всередині, певно, випускала чергову тонку голку.
Мама відповіла коротко. Не знітилася, не спалахнула, не стала виправдовуватися. Лідія Романівна постояла ще трохи, не діставши потрібної реакції, і пішла далі. У її плечах з’явилося роздратування.
Минула година. Гості розслабилися. Музика стала гучнішою, офіціанти непомітно змінювали страви, келихи наповнювалися дедалі частіше. Я почала думати, що, може, найстрашніше вже позаду. Може, Лідія Романівна обмежиться кількома уколами й не стане псувати весілля власної доньки.
Я помилялася.
Після чергового танцю молодят ведучий урочисто оголосив слово матері нареченої. Лідія Романівна підвелася, взяла мікрофон і вийшла в центр зали. Щоки в неї порожевіли від шампанського, очі блищали. Саме такою вона ставала найнебезпечнішою: надто впевненою в собі, надто вдоволеною увагою.
— Дорогі гості, — почала вона м’яко. — Сьогодні в нашій родині прекрасний день. Моя люба Софія виходить заміж за чудову людину. Денис став для нас не просто нареченим доньки, а частиною родини, з якою нас пов’язують спільні цінності, спільний погляд на життя, спільне розуміння того, що таке гідність.
Гості ввічливо зааплодували.
— Я завжди вважала, що шлюб — це союз не лише двох сердець, — вела вона далі, — а й двох родин. Дуже важливо, щоб люди говорили однією мовою. Не лише буквально, звісно. Я кажу про виховання, про середовище, про звички, про той внутрішній рівень, який неможливо купити за один день.
У мене похололи руки.
Назар поруч повільно випростався.
— Тому я щаслива, що Софія зробила такий вибір. Родина Дениса — люди нашого кола. Люди, яким не треба нічого пояснювати, не треба нікого підтягувати, нікого вчити простих речей.
У залі стало трохи тихіше. Дехто з гостей перестав усміхатися.
— На жаль, — голос Лідії Романівни набув знайомої отруйної м’якості, — не всі діти слухають батьків. Іноді сини привносять у дім… несподівані рішення. Наприклад, мій Назар колись одружився з великого кохання з дівчиною з дуже скромного середовища.
Вона повернулася в наш бік.
Я відчула, як обличчя стало крижаним. Назар схопився б, але я вчепилася в його руку.
— Оксана, звісно, мила дівчина, — сказала свекруха. — Старається. Вчиться триматися. Але походження — річ уперта. Можна вивести людину з маленького містечка, дати їй гарну квартиру, хороші сукні, родинний стіл… але внутрішні звички однаково залишаються.
— Мамо, досить, — голосно сказав Назар.
Лідія Романівна ніби не почула. Або почула й вирішила, що тепер уже пізно зупинятися.
— А сьогодні в нас навіть присутня її мама, — промовила вона з пожвавленням і широким жестом указала на дальній кут. — Марія Остапівна. Вона приїхала зі свого маленького містечка подивитися, як відбуваються весілля серед людей, звиклих до певного рівня.
Усі повернулися туди, куди вона показувала…
