Я не встигла підготуватися до цієї прямоти. Слова застрягли в горлі.
— Ну… так. Лідія Романівна сказала, що ти можеш приїхати. Але, мам, тобі ж справді далеко. Дорога, готель, клопоти. Я не хочу, щоб ти себе обтяжувала.
— Оксано, — її голос став іншим. Ні голоснішим, ні різкішим, але в ньому з’явилася тверда лінія. — Що вона сказала?
— Нічого особливого.
— Не обманюй мене. Я тебе ростила, я чую, коли ти ховаєш сльози. Що саме було сказано?
Я встала, пройшлася кімнатою, потім зупинилася біля вікна. За склом горіли однакові вікна сусідніх будинків. У кожному, мабуть, було своє життя, свої вечері, свої мовчання.
— Вона сказала, що ти маєш приїхати подивитися, як у великому місті весілля влаштовують, — вимовила я. — Сказала це… як завжди. З насмішкою.
— І все?
Я мовчала.
— Оксано.
— Вона сказала, щоб ти привела себе до ладу, — майже пошепки промовила я. — Щоб тобі не було ніяково серед пристойних людей. Натякала на дорогу, на… на провінцію.
У слухавці стало тихо. Я чула тільки її дихання. Рівне, повільне. Від цього спокою мені стало ще страшніше.
— Зрозуміло, — нарешті сказала мама. — Продиктуй мені дату, час і адресу ресторану.
— Мам, не треба. Вона ж саме цього й хоче. Вона хоче, щоб ти приїхала, щоб їй було з кого посміятися. Ти не уявляєш, як вона вміє принижувати людей.
— Уявляю, — сказала мама. — Ти мені зараз усе дуже добре пояснила. Дата й адреса, будь ласка.
— Я не хочу, щоб тебе там образили.
— Донечко, мене неможливо образити тим, що говорить людина, яка вважає вихованість прикрасою столу. А от твоє мовчання лякає мене сильніше. Скільки років ти це терпиш?
Я сіла назад на ліжко. І раптом прорвало.
Я розповіла їй майже все. Про перші вечері, на яких Лідія Романівна розпитувала мене про «сільське дитинство» так, ніби вивчала рідкісну комаху. Про те, як вона одного разу при гостях сказала, що в мене «дивовижно пристойна мова для приїжджої». Про подарунки, які завжди були ніби дорогими, але принизливими: книжки про етикет, сертифікати в салон із коментарем, що «жінка має вміти виглядати поруч із чоловіком». Про те, як Назар щоразу злився, але потім здавався.
Мама слухала довго, майже не перебиваючи.
— Чому ти мені раніше не сказала? — спитала вона нарешті.
— Не хотіла тебе засмучувати. Думала, звикну. Думала, вона з часом заспокоїться. І Назар… він не поганий, мам. Він просто не вміє їй протистояти.
— Чоловік, який любить, має вчитися захищати свою дружину, — відповіла мама. — Інакше його доброта нічого не варта в мить, коли тобі боляче.
Я витерла обличчя долонею. Було соромно за сльози, хоча мама їх не бачила.
— Ти справді приїдеш?
— Так.
— Що ти збираєшся робити?
— Бути на весіллі, на яке мене запросили.
— Мам…
— Оксано, довірся мені. Один раз просто довірся.
Наступні три тижні тягнулися болісно. Лідія Романівна була поглинута весіллям і майже не чіпала мене, що саме по собі здавалося перепочинком. Іноді вона кидала через плече:
