— Нехай приведе себе до ладу як слід, — промовила вона майже ласкаво. — Ну, ти розумієш. Дорога, вокзал, провінційні звички… Не хотілося б, щоб їй було ніяково серед пристойних людей.
За столом стало тихо.
Навіть Софія підвела очі від теки. Руслан Петрович, який до того мовчки різав м’ясо, на секунду зупинив ніж. Назар різко відсунув стілець, але я вже не чула, що він говорить. У мене шуміло у вухах.
Я думала про мамину кухню, про її чисті рушники, акуратно складені на полиці, про її випрасувані блузки, про старий учительський портфель, який вона колись носила з такою гордістю. Про те, як вона сама піднімала мене після смерті батька, як відмовляла собі в усьому, щоб я могла вчитися, як ніколи ні перед ким не принижувалася.
І ось ця жінка, що сиділа за дорогим столом, дозволяла собі говорити про неї так, ніби мама була брудною твариною, яку треба відмити перед входом.
— Ти зараз же вибачишся, — сказав Назар. Голос його здригнувся від злості.
— За жарт? — Лідія Романівна всміхнулася. — Боже мій, скільки драматизму. Я ж просто дбаю про комфорт гості. Невже у вас зовсім зникло почуття гумору?
Але це не був жарт. Ми всі це розуміли.
Додому ми їхали мовчки. Нічне місто розпливалося за склом, ліхтарі тягнулися довгими лініями, а Назар міцно тримав кермо, ніби боявся, що машина вирветься в нього з рук. Уже біля під’їзду він почав вибачатися. Казав, що мати перейшла всі межі, що завтра він із нею поговорить, що це не повториться.
Я слухала й кивала. Я любила Назара. Він був добрим, м’яким, уважним, умів смішити мене зранку і приносив чай, коли я перевіряла зошити до пізньої ночі. Але поруч із матір’ю він ставав хлопчиком, який боїться втратити схвалення. Він працював у фірмі батька, жив у квартирі, купленій батьками, їздив на машині, подарованій на весілля. Його життя було обтягнуте золотими нитками залежності, і кожну таку нитку тримала Лідія Романівна.
Тієї ночі я не спала. Лежала в темряві й чула, як Назар поруч важко дихає. Слова свекрухи знову й знову спливали в голові, щоразу чіпляючи одне й те саме місце. Я намагалася переконати себе, що мама нічого не дізнається. Що я просто не запрошу її, скажу, ніби весілля невелике, сімейне, без далеких родичів.
Але мама завжди чула брехню в моєму голосі.
Наступного дня я вела уроки майже механічно. Пояснювала різницю між Past Perfect і Past Simple, виправляла помилки в зошитах, усміхалася дітям, коли треба було усміхатися. А всередині весь час думала: дзвонити чи не дзвонити? Сказати чи приховати? Захистити маму від приниження чи дати їй право самій вирішувати?
Увечері я все-таки набрала її номер.
— Оксанко, донечко, — одразу тепло сказала мама. — Як ти? Як Назар? Голос у тебе втомлений.
Я сіла на край ліжка й заплющила очі.
— Усе нормально, мам. Просто день був довгий. Слухай, у Софії скоро весілля. За три тижні.
— Так, ти казала. Велике, мабуть?
— Дуже велике. Ресторан, гості, музика… усе як у них заведено.
Мама помовчала кілька секунд.
— Мене запросили?
