— Оксаночко, там залишилася та зігрівальна мазь. І нагодуй мене, я з ранку на одному пиріжку з капустою.
Оксана не зрушила з місця. Вона зачекала, поки чоловік доповзе до кухні й плюхнеться на стілець навпроти.
— Мазь в аптечці, бери, мажся. А вечері сьогодні немає.
Богдан отетерів.
— У сенсі немає? А що є?
— Нічого немає, Богдане. У холодильнику пів пачки кефіру й шматок сиру, що вкрився філософським нальотом часу. — Оксана постукала ручкою по блокноту. — За два дні в нас списують платіж за іпотекою. На рахунку не вистачає тридцяти тисяч. Я свої ресурси вичерпала повністю. Як ми будемо розв’язувати цю проблему?
Чоловік почухав потилицю, відводячи погляд до стелі, ніби там могли бути написані відповіді на фінансові ребуси.
— Ну, може, перехопимо в когось? У колег своїх спитай. Або кредитку розчохлимо.
— Кредитка вже наполовину порожня. Я з неї продукти купувала весь минулий місяць, поки ти теплиці будував.
Голос Оксани залишався рівним, але всередині все закипало від цієї непробивної інфантильності.
— Мої колеги теж не мільйонери. Твоя допомога матері обходиться нам надто дорого. Завтра йдеш влаштовуватися хоч вантажником, хоч кур’єром, інакше ми залишимося без квартири.
— Зачекай. — Богдан виставив руки вперед. — Я не можу завтра. Завтра ми з мамою їдемо на гуртову базу. Вона цибулею на зиму запасається. Без мене вона мішки не дотягне.
Оксана повільно закрила блокнот. Вона зрозуміла, що розмовляти зі стіною ефективніше. Стіна бодай не вимагає їжі й не тягне чужі віконні рами.
— Ясно, — сказала вона. — Я зрозуміла твою позицію. Розгрібатиму сама. Але май на увазі, Богдане, благодійність цього місяця закінчилася…
