За кілька місяців після весілля вони все ж вирішили звернутися до репродуктолога. Не тому, що сліпо трималися за слова Зоряни, і не тому, що Назара їм було замало. Він був сином — справжнім, улюбленим, своїм. Але десь глибоко в обох жила незачинена брама. Не вимога долі, не примха, а тихе запитання: а раптом можливе більше, ніж їм колись сказали?
Лікар виявився уважним і спокійним. Він не обіцяв чудес, не говорив гучних фраз, не торгував надією. Просто призначив обстеження, підняв старі висновки, довго розпитував про перенесені хвороби, операції, аварію, попередні діагнози.
Результати Дарини підтвердили те, що вона знала давно: ушкодження після аварії зробили природне зачаття майже неможливим. Маткові труби не виконували своєї функції так, як мали. Але лікар пояснив: при екстракорпоральному заплідненні цей етап оминається, ембріон переносять безпосередньо в порожнину матки, і стан труб не є непереборною перешкодою.
З Мироном усе виявилося складніше й несподіваніше. Повторна поглиблена діагностика показала, що давнє запалення не знищило вироблення статевих клітин повністю. Проблема, ймовірно, була пов’язана з непрохідністю шляхів, через яку сперматозоїди не потрапляли в еякулят. Матеріал можна було отримати хірургічно й використати для процедури.
Мирон вийшов із кабінету мовчки. Дарина йшла поруч, тримаючи його під руку.
— Виходить, мені тоді сказали не всю правду, — промовив він нарешті.
— Може, тоді просто не побачили всієї картини.
Він усміхнувся без радості, але й без гіркоти.
— Як Зоряна сказала: лікарі не все знають.
Дарина стиснула його руку.
— Ти сам лікар.
— Тому мені найважче це визнати.
Перша спроба закінчилася невдачею. Лікар говорив, що це звичайна статистика, що один перенос нічого не вирішує, що потрібен час. Але для Дарини ці слова звучали крізь воду. Кілька днів вона ходила тиха, зібрана, надто спокійна для людини, якій боляче. Перед Назаром усміхалася, перевіряла уроки, готувала вечерю. Уночі Мирон чув, як вона не спить.
Одного разу на кухні він обійняв її ззаду, коли вона стояла біля мийки.
— Ми можемо зупинитися, якщо тобі надто важко.
— Ні, — сказала вона не відразу. — Я надто довго жила з думкою, що це неможливо. Тепер, коли виявилося, що двері хоча б трохи прочинені, я не хочу відходити після першого удару.
— Тоді будемо йти. Стільки, скільки ти витримаєш. Не більше.
— Стільки, скільки витримаємо ми.
Друга спроба теж не дала результату. Вони вже знали, як біль повертається після дзвінка лікаря, і все одно виявилися до нього не готовими. Назар помічав настрій дорослих, але не ставив зайвих запитань. Тільки одного разу поклав Дарині на стіл малюнок: вони втрьох, тримаються за руки, а над ними велике сонце. На малюнку не було немовляти, не було очікувань — тільки те, що вже є. Дарина довго дивилася на аркуш і плакала так тихо, щоб хлопчик не почув.
Мирон тоді довго стояв у дверях, не наважуючись підійти одразу. Він розумів, що будь-яка правильна фраза зараз прозвучить бідно: статистика, шанс, наступна спроба, рекомендації лікаря — все це було правдою, але не втіхою. Тому він просто сів поруч, накрив її долоні своїми й мовчав разом із нею. Іноді мовчання виявлялося єдиним способом не знецінити чужий біль…
Третя спроба почалася без урочистих надій. Вони майже боялися говорити про неї вголос. Мирон возив Дарину на процедури, сидів у коридорах, де жінки тримали папки з аналізами й однаково намагалися не дивитися одна одній в очі. Він звик до лікарняних коридорів, але ці коридори були іншими. Тут лікували не рани й не пухлини, а очікування, з яким медицина поводилася обережно й не завжди успішно.
Коли лікар сказав: «Вагітність настала», Дарина спершу не зрозуміла. Перепитала. Потім закрила обличчя руками. Мирон сидів поруч і не міг вимовити жодного слова. Він знав тисячі медичних термінів, умів пояснювати складні операції родичам пацієнтів, але в цю мить язик виявився безпорадним…
