Того ранку, сидячи в заводській сторожці, я згадав один перехід на далекій війні. Це було у вісімдесят шостому, незадовго до повернення. Ми понад добу майже не спали й ішли по спеці. Одяг просяк пилом і потом, а думки виникали без звичного порядку й одразу зникали.
Я тоді уявляв, що війна колись закінчиться. Буде дім, знайома вулиця, вечір, у якому ніхто не стріляє. Можна буде зачинити двері, поставити чайник і не прислухатися до кожного звуку. Я так сильно хотів цієї майбутньої тиші, що майже відчував, чим вона пахнутиме: прохолодним повітрям двору, яблунею, димом із пічної труби. Я ще не знав Марини, але ніби заздалегідь бачив місце, де людина здатна перестати бути солдатом.
Повернувшись, я виявив, що стрілянина й справді лишилася далеко, а війна — ні. Вона просто змінила одяг і мову. У мирному житті її називали свавіллям, безкарністю, байдужістю. Вона не завжди вбивала кулею. Іноді спершу позбавляла людину права бути почутою, потім перетворювала біль на паперове формулювання й змушувала решту проходити повз.
За роки поруч із Мариною я переконався, що тиша може бути доброю. Нічні чаювання, кроки по двору, її сигарета біля яблуні, книжка в руках — усе це було справжнім перемир’ям. Не зціленням, не забуттям, а можливістю жити поруч із минулим, не підкоряючись йому щохвилини. Коли її не стало, колишня війна повернулася не спогадом, а способом думати й діяти.
Я не пишався цим поверненням. Солдатські навички не робили мій вибір правильним. Вони лише дали змогу довести його до кінця. Я міг майстерно чекати, рухатися в темряві й помічати чужу слабкість — і все одно відповідав за те, навіщо використав ці вміння.
За вікном сніг падав уже густіше. Окремі сніжинки перестали танути, тонка біла плівка з’явилася біля бетонних стовпчиків і вздовж воріт. Мертві корпуси навпроти поволі втрачали різкі обриси. Іржа, сміття й тріщини нікуди не зникли, але зверху лягав рівний світлий шар.
Сніг нічого не виправляє. Навесні він тане, і під ним знову виявляється все приховане. Однак на кілька годин він здатен зробити світ тихішим. Я дивився на біліючий асфальт і думав про себе молодого, який мріяв повернутися з війни. Я повернувся, зустрів Марину, прожив поруч із нею майже сім років і зрештою зрозумів: вийти із зони бою недостатньо, якщо насильство вміє йти за людиною під іншим іменем…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
