Марина не була ідеальною. Після її смерті пам’ять ніби сама намагалася згладити всі шорсткості її характеру. Мені це здавалося неправдою. Я пам’ятав її живою, а жива людина завжди складніша за бездоганний портрет.
Вона могла розсердитися через дрібницю й увесь вечір відповідати односкладово. Іноді мовчала саме тоді, коли варто було сказати прямо, а іншого дня говорила зайве й потім сама через це переживала. Купуючи щось для дому, вона не завжди вміла правильно розрахувати витрати й легко переконувала себе, що гарна чашка чи нове покривало нам необхідні. Побачивши павука, кликала мене з сусідньої кімнати, а потім сміялася, дивлячись, як я виношу його надвір. Якщо сварка затягувалася, Марина не любила довгих вибачень. Вона просто приходила, сідала поруч і мовчки притискалася до мене плечем. Це означало, що все минуло.
Саме таке життя в нас відібрали — не героїчне й не видатне. Жінка зачинила магазин, накинула синій пуховик і пішла додому, де на плиті стояв суп, а на столі чекала книжка. Вона не брала участі в чужих конфліктах, не володіла небезпечною таємницею й не кидала виклик людям у формі. Її вибрали тому, що вона опинилася поруч, а ті двоє звикли вважати себе безкарними.
У цьому було найнестерпніше. Якщо знищують людину за важливу справу, розум бодай знаходить причинний зв’язок, хай і жахливий. Тут причини не існувало. На місці Марини міг опинитися будь-хто, хто в п’ятницю ввечері йшов тією самою вулицею. Будь-яка продавчиня, медсестра, студентка, чиясь мати чи дружина. Звичайність жертви показувала масштаб небезпеки точніше за будь-які гучні слова.
Несправедливість сама по собі не була для мене новиною. На війні я бачив її досить. Одні гинули через чужу помилку, інші поверталися цілими після вчинків, за які мало б бути соромно. Але там несправедливість бодай не вдавала із себе закон. Тут вона сиділа на кожному поверсі: у патрульній машині, кабінеті слідчого, медичному записі, мовчанні колег. У неї були печатка, форма й упевнена усмішка одним кутиком рота.
Біль я міг витримати. Втрату теж доводилося нести, бо вибору не лишалося. Але прийняти цю усмішку — визнати, що Марину можна стерти кількома рядками й далі жити як раніше, — я не зміг. Можливо, саме тоді мирне життя остаточно поступилося тій частині мене, яка колись навчилася чекати в горах…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
