Думати.
Старий телефон.
Вона згадала про нього так різко, що схопилася. У нижній шухляді туалетного столика лежав її старий український телефон із тріснутим екраном. Саїд вважав його зламаним. Марія іноді вмикала його, щоб дивитися фотографії з матір’ю, але майже не користувалася.
Він був розряджений.
Руки тремтіли, коли вона під’єднувала зарядку. Екран засвітився не відразу. Потім з’явився слабкий значок батареї. Марія сиділа поруч, як біля хворої людини, і дивилася, як повзе відсоток.
За десять хвилин телефон увімкнувся.
Стара сім-карта не працювала, але домашній інтернет ловив. Марія відкрила месенджер і написала Анні:
«Аню, я в домі Саїда. Він забрав телефон і замкнув мене. На нижньому рівні жінка. Його перша дружина Лейла. Її тримають замкненою. Це не жарт. У мене є доказ. Подзвони юристу, поліції, будь-кому. Не приїжджай сама».
Потім записала голосове. Пошепки, майже беззвучно, розповіла адресу, де міститься бічний вхід, код від воріт, який одного разу побачила в керуючого, і ім’я Ірини.
Відповідь прийшла не відразу.
Ці п’ять хвилин здалися Марії довшими за все її життя.
Нарешті екран блимнув:
«Я зрозуміла. Я їду не сама. Зі мною Амаль. Вона юристка. Нічого не підписуй. Сховай доказ. Тримайся».
Марія витягла карту пам’яті з пояса й сховала в маленьку м’яку іграшку — сірого зайця, якого привезла з України і який зовсім не пасував до цього палацу. Саїд сміявся з нього:
— Дитячі речі роблять кімнату дешевою.
Саме тому він не мав шукати там.
Ніч тяглася повільно. Іноді в коридорі лунали кроки. Один раз Саїд підійшов до дверей і сказав:
— Я знаю, що ти не спиш.
Марія сиділа на підлозі біля ліжка й мовчала.
— Завтра все скінчиться, — промовив він. — Ти сама попросиш пробачення.
Вона притиснула долоню до кишені халата, де лежав старий телефон.
Ближче до ранку у дворі загавкав собака. Потім пролунали голоси. Не гучні, але наполегливі. Машина під’їхала до воріт. Потім іще одна.
Марія кинулася до вікна.
Біля бічного входу стояли двоє поліцейських, жінка в темній формі, Анна в довгій світлій накидці й поруч із нею невисока жінка в строгому костюмі — Амаль. Керуючий намагався говорити з ними біля воріт. Охоронець нервово тримав телефон біля вуха.
Марія вдарила долонями по склу.
— Я тут! Нагорі!
Скло було товсте, але Анна підвела голову. Побачила її. Обличчя подруги змінилося.
У домі пролунав різкий голос Саїда.
— Що відбувається?
Він розчинив двері спальні за хвилину. На ньому вже була бездоганна біла кандура, волосся пригладжене, обличчя зібране.
— Кому ти написала?
Марія відступила до вікна.
— Усім, кому змогла.
Він ступив до неї, але знизу пролунав жіночий голос:
— Шейху Саїде, поліція просить вас пройти до холу.
Він завмер. На мить лють зникла, змінившись холодним розрахунком…
