Жити далі під одним дахом із Назаром стало майже нестерпно. Він не пішов із дому, просто переселився до гостьової кімнати й замикав двері. Перед Мирославою він зображав турботливого батька так переконливо, що в Оксани іноді перехоплювало подих. Повертався раніше, приносив солодощі, нові заколки, іграшки, одного разу — великий гарний планшет.
— Дивися, Міро, це тобі, — сказав він, ставлячи коробку на стіл. — Старий давно час викинути. У цього камера краща, ігор більше, екран яскравіший.
Дівчинка радісно підстрибнула.
— Татусю, дякую!
Оксана в цей момент складала білизну на дивані. Вона мовчки опустила погляд. Назар упіймав її реакцію й усміхнувся краєм губ.
— Бачиш, сонечко? Коли будеш частіше з татом, у тебе буде все найкраще.
Слова були сказані м’яко, але Оксана почула в них удар. Вона не могла заперечити. Будь-який спалах роздратування відразу став би черговим доказом її «нестійкості». Тому вона лише акуратно склала маленьку шкільну блузку й зробила вигляд, що не помітила насмішки.
Так тривало щодня. Якщо Оксана готувала вечерю, Назар куштував суп і казав при доньці:
— Трохи пересолено. Нічого, завтра замовимо щось нормальне.
Якщо вона допомагала Мирославі із завданням, він підходив, забирав зошит і промовляв:
— Дай я поясню. Мама надто складно говорить, ти тільки заплутаєшся.
Оксана поступово починала сумніватися в собі. Може, вона й справді все робить не так? Може, Назар має рацію? Але потім Мирослава притискалася до неї ввечері, просила почитати казку й засинала, тримаючись за її руку, і Оксана розуміла: зв’язок між ними ще живий.
Однієї ночі вона зайшла до кімнати доньки поправити ковдру. Новий планшет лежав на столі, поруч із зарядкою. А під подушкою Мирослава стискала старий — дешевий, подряпаний, із тріщинами на склі. Оксана здивувалася. Вона давно просила не користуватися ним, боячись, що донька пораниться.
Вона обережно спробувала вийняти пристрій, але Мирослава навіть уві сні міцніше притиснула його до себе. Оксана вирішила не будити її. «Дитяча прив’язаність», — подумала вона тоді. Старі речі іноді стають важливішими за нові просто тому, що з ними пов’язані спогади.
Вона ще не знала, що цей старий планшет був не іграшкою і не примхою. Він став схованкою. Маленькою, тріснутою, майже забутою схованкою, у якій ховався доказ, здатний зруйнувати ретельно вибудувану брехню Назара…
