Оксана кинулася до шкатулки з прикрасами, сподіваючись продати бодай весільні сережки й ланцюжок, подарований колись матір’ю. Шкатулка була порожня. Залишилися лише дешеві дрібнички, які ніхто б не купив. Назар забрав навіть це.
У розпачі вона зателефонувала давній знайомій, яка працювала в службі юридичної допомоги. Слова плуталися, голос зривався. Знайома довго мовчала, потім сказала:
— Є один адвокат. Андрій Мороз. Офіс у нього невеликий, у старому торговельному центрі. Він не з тих, хто бере величезні гроші, але людина чесна. Спробуй. Тільки не зволікай.
Оксана взяла останню готівку й поїхала за адресою. Офіс адвоката Мороза виявився скромним: обшарпані стіни коридору, стара вивіска, тісна приймальня. Сам Мороз був чоловіком середніх років, у простому костюмі й окулярах, з уважним, трохи втомленим поглядом.
Він вислухав її не перебиваючи. Лише робив нотатки й іноді ставив короткі уточнювальні запитання. Коли Оксана закінчила, він зняв окуляри й важко зітхнув.
— Ваш чоловік готувався заздалегідь. Це не просто розлучення. Він збирається позбавити вас можливості захищатися.
— Мені не потрібен дім, — прошепотіла Оксана. — Нехай забирає все. Тільки не Міру. Допоможіть мені, будь ласка. Я заплачу потім, частинами, як завгодно.
Мороз подивився на неї уважно, без жалю, але з людським теплом.
— Гроші обговоримо пізніше. Зараз треба розуміти, з чим ми зіткнулися.
Він дістав копії документів, які вже встигла подати сторона Назара.
— Його представляє Роман Кравець. Досвідчений, жорсткий і не надто розбірливий у методах адвокат. Подивімося, які докази вони долучили.
Перша тека виявилася з фотографіями. На знімках була їхня кухня з горою посуду, вітальня з розкиданими іграшками, кошик із брудною білизною. Оксана зблідла.
— Це було, коли в мене була висока температура. Три дні. Я ледве вставала. Назар тоді казав, що зайнятий, і не допомагав. Він зняв саме це?
— Схоже, спеціально вибрав момент, — сказав Мороз.
Далі йшли виписки з кредитної картки на ім’я Оксани. Дорогі покупки, ресторани, прикраси, сумки. Вона не відразу зрозуміла, що бачить.
— Це не моє. Я такого не купувала.
— Картка була додаткова?
— Так. Назар часто забирав її. Казав, що йому так зручніше для витрат, коли його основна картка тимчасово недоступна. Я… я довіряла йому.
Мороз перегорнув ще кілька сторінок і насупився ще дужче.
— А ось це найнебезпечніше.
Перед Оксаною лягло висновок дитячої психологині. У ньому холодною професійною мовою стверджувалося, що Оксана емоційно нестабільна, погано реагує на потреби доньки й створює для дитини тривожне середовище. Авторка звіту рекомендувала передати опіку Назарові.
— Я ніколи не зустрічалася з психологинею, — Оксана майже не чула власного голосу. — Хто це?
Мороз прочитав підпис.
— Влада Стеценко. За документами — фахівчиня з реєстрацією і практикою. Вона стверджує, що спостерігала за вами в громадських місцях: біля школи, у парку, в торговельному центрі.
Оксана похитала головою. Усередині все провалилося. Назар не просто йшов. Він будував довкола неї клітку з брехні, і кожна перекладина вже була підписана, проштампована й вкладена до судової теки…
