Двері відчинилися раніше, ніж зазвичай. Назар увійшов до дому, зняв пальто й зупинився, дивлячись на дружину, яка сиділа серед розкиданих паперів. На його обличчі не було розгубленості. Не було навіть незручності. Лише втомлена холодність людини, яка чекала цієї сцени.
— Назаре… що це означає? — Оксана підвела до нього мокрі очі. — Поясни мені. Будь ласка.
Він повільно зняв взуття, послабив краватку й пройшов до вітальні.
— Ти вже прочитала. Мені нічого додати.
— Ти хочеш забрати в мене Міру? Дім? Усе?
— Я хочу нарешті поставити крапку, — сказав він рівно. — Ти не впоралася, Оксано. Ні як дружина, ні як мати.
Слова вдарили її сильніше за ляпас.
— Не впоралася? Я щодня живу для вас. Я ростила нашу доньку. Я вела дім. Я…
— Дім? — Назар усміхнувся криво. — Ти називаєш це веденням дому? Ти витрачала мої гроші й удавала, що втомилася від великих подвигів. Мирославі потрібна сильна, зібрана мати. Не жінка, яка плаче від кожного слова.
Оксана підвелася, тримаючись за край дивана.
— Ти не можеш так. Це наш дім. Вона моя донька.
Назар наблизився. Його обличчя було зовсім чужим.
— Можу. І зроблю. У мого адвоката достатньо матеріалів, щоб суд зрозумів, хто ти насправді. Ти підеш звідси без грошей і без дитини.
Вона не одразу змогла вдихнути.
— Ти чудовисько.
— Ні, — тихо відповів він. — Я просто втомився жити поруч із жінкою, яка тягне мене вниз.
Він глянув на сходи, переконався, що Мирослава не стоїть нагорі, і додав уже майже пошепки:
— І готуйся. Мій адвокат упевнений, що навіть Міра підтвердить, якою ти буваєш. Діти бачать більше, ніж тобі здається.
Тієї ночі Оксана не склепила очей. Назар пішов до гостьової кімнати й замкнувся там, ніби боявся її. Вона сиділа біля ліжка Мирослави, дивилася на сплячу доньку й беззвучно плакала. Що він устиг сказати дитині? Як він міг навіть подумати про те, щоб використати маленьку дівчинку проти матері?
Уранці Назар поводився так, ніби нічого не сталося. Сам підняв Мирославу, допоміг їй із формою, відвіз до школи. Коли дівчинка спитала, чому в мами червоні очі, він лагідно відповів:
— Мама просто погано почувається, принцесо. Їй треба відпочити.
Після їхнього від’їзду Оксана вперше дозволила собі запанікувати. Їй був потрібен адвокат. Вона почала телефонувати за номерами юридичних контор, але всюди говорили про передоплату, консультації, гонорари. У неї не було таких грошей. Усі сімейні фінанси контролював Назар. На поточні витрати він давав рівно стільки, щоб вистачало на продукти, шкільні дрібниці й комунальні платежі.
Оксана згадала про спільний рахунок. Там мали зберігатися заощадження на непередбачені випадки. Тремтячими руками вона відкрила банківський застосунок, ввела пароль і завмерла. На екрані було порожньо. Баланс — нуль.
Вона оновлювала сторінку знову й знову, ніби цифри могли змінитися від її відчаю. Але історія операцій говорила гірше за будь-які звинувачення. Останніми місяцями Назар поступово виводив великі суми на невідомий їй рахунок. Останній переказ було зроблено за кілька днів до того, як вона отримала документи…
