Медична кімната займала просторе приміщення у східному крилі. Богдан обладнав її вісім років тому, коли в його батька стався другий серцевий напад, і відтоді на території постійно чергували двоє лікарів і медсестра. Сам господар не припускав, що одного дня опиниться на вузькому ліжку під білою стелею, оточений дротами й приглушеним писком монітора.
Свідомість повернулася за три години. Горло пекло, у роті стояв металевий присмак, а руки здавалися незвично важкими. Щойно Богдан поворухнувся, як доктор Ігор Савчук підвівся зі стільця й попросив його не намагатися говорити, доки не спаде внутрішній набряк.
За словами лікаря, у вино потрапив очищений білок, що спричинив найтяжчий анафілактичний шок. Без адреналіну, введеного в перші хвилини, серце Богдана вже зупинилося б. Він вислухав пояснення, дочекався паузи й хрипко запитав, хто встиг зробити укол.
Доктор відповів не одразу. Рятівницею виявилася чотирирічна донька нової покоївки — та сама дитина, яку Богдан бачив у підвальній кімнаті. Дівчинка принесла власний автоінʼєктор і застосувала його ще до того, як охорона здійняла тривогу.
Кілька митей Богдан дивився в стелю. Людина, за чиїми наказами інші втрачали життя, залишилася живою завдяки дитині, якій вранці він міг заборонити перебувати в домі. Потім він наказав привести Мілу, і одного погляду виявилося досить, щоб доктор перестав сперечатися про необхідність спокою.
Дівчинка зайшла, притискаючи до грудей пошарпаного кролика. За нею йшла Оксана, бліда й заплакана; пальці так сильно м’яли край фартуха, що побіліли кісточки. Богдан довго розглядав Мілу, ніби намагався зрозуміти, звідки в такому маленькому тілі взялося рішення, на яке не кожен дорослий був би здатен.
Він запитав, чи знала вона, що ліки були останніми. Міла кивнула. Тоді Богдан поцікавився, навіщо вона віддала їх чужій людині, якщо сама будь-якої миті могла потребувати цієї дози.
Дівчинка опустила погляд на іграшку, погладила пальцем довге вухо й тихо відповіла, що він теж помирав. Вона знала, як страшно, коли неможливо вдихнути. У цих простих словах не було ні очікування вдячності, ні бажання здаватися хороброю.
Богдан заплющив очі. Усередині, де три роки лежав лише холодний важкий камінь, з’явилася тонка болюча тріщина. Коли він знову подивився на Оксану, голос, як і раніше, дряпав горло, але наказ звучав твердо: мати з донькою залишаться в маєтку, доки Міла не отримає нові інʼєктори, а всі витрати він бере на себе.
Оксана хотіла щось сказати, однак губи лише здригнулися. Вона мовчки кивнула, притисла доньку до себе й уперше за цей день дозволила сльозам вільно покотитися по щоках. Богдан відвернувся до вікна, вже розуміючи, що цей борг не можна закрити переказом грошей чи однією коробкою ліків…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
