Життя без прикрасЩонеділі Максим став приїжджати до нього. Спочатку розраховував на одні відвідини: привезе яблука, розповість, як поживає собака, і випадкове знайомство на цьому закінчиться. Але Микола Степанович попросив наступного разу прихопити карту лісу.
Розклавши її на столі, вони довго зіставляли колишні проїзди з тими, що збереглися. Старий не виправдовував поради, яку дав Вікторові. Акуратно викреслював зниклі дороги, а біля каналу вивів: «Проїзду немає». Під цим записом провів дві риски. Карту Максим потім забрав додому й залишив у рюкзаку.
На суді Тарас Ковальчук залишався таким самим доглянутим, яким Максим бачив його біля швидкої. Тільки тієї легкої впевненості, з якою він називав чужий страх непорозумінням, уже не було.
— Я доручав працівникам дотримуватися правил. Про замкнений прохід мені не було відомо. Щодо евакуації я покладався на відомості, які мені повідомили, — стверджував він.
Після цього зачитали його власні повідомлення. Максим чекав виклику в коридорі; двері час від часу відчинялися, і до нього долітали уривки. Навіть із них було зрозуміло: повернутися до версії з першого новинного сюжету вже не вийде.
Водій вантажівки з лебідкою теж приїхав свідчити. Без робочої куртки він здавався майже іншою людиною, але при зустрічі в коридорі Максим його впізнав. Вони обмінялися кивками.
— Я ж по машину тоді їхав, — заговорив водій. — Мені сказали: працівник транспорт у лісі залишив, треба витягати. Що всередині люди, ніхто не попередив. — Він помовчав, дивлячись у підлогу. — Ви про лежачого сказали, а я подумав: чому не можна було відразу пояснити до пуття? І той мужик усе підганяв: чіпляй, тягни. Ніби йому від вас якнайшвидше поїхати важливіше було, ніж швидку витягти.
Максим запитав, чому він погодився проїхати через старий брід. Водій знизав плечима.
— Він дорогу показував, знав її. Казав, будматеріали раніше там возили.
Ще одна дрібниця, яка непокоїла Максима, дістала пояснення. Ковальчук знав околиці й бачив, куди звернула швидка. Він шукав зручний під’їзд, привіз техніку — жодної чудесної появи в лісі не було. Усе нагадувало звичайне витягування застряглої машини, доки пасажирів не питали, чи хочуть вони їхати з ним.
Водій вийняв повістку й розгладив загнутий кутик.
— Дякую, що ви мене зупинили. Потім усе життя думав би, куди цих людей відвіз.
— Відмовитися тягти машину, поки в ній люди, було вашим власним рішенням, — нагадав Максим.
Той кивнув, ніби лише тепер згадав про своє рішення: звичайну робочу відмову робити небезпечну річ, попри замовника, який квапив. Такі рішення одне за одним робили можливим порятунок того дня.
Коли Максима викликали, він ще раз розповів про зустріч у лісі. Його запитали, чому він не дозволив представникові власника відразу вивезти швидку разом із людьми.
— Машину я не утримував, — відповів Максим, подумавши. — Вони самі відмовилися їхати з ним. Я залишався чекати лікарів і поліцію.
Додати до цієї відповіді йому було нічого.
Ковальчука засудили до реального позбавлення волі. Суд визнав його відповідальність за порушення, що спричинили загибель людей, і за спробу приховати те, що сталося, за допомогою підроблених документів. Дії решти працівників розглядали окремо. Пансіонат припинив роботу.
Максим не втримав у пам’яті всіх формулювань вироку. Зате запам’ятав сестру Павла, яка підійшла після засідання до Оксани. Вони довго стояли поруч, не розмикаючи рук. Жодна не казала, що тепер усе добре. Тепер було відомо, що сталося; це не означало, що стало добре.
Наприкінці листопада Максим знову приїхав до Миколи Степановича. У знайомого краєзнавця знайшлися старі фотографії мостів, і Максим привіз їх старому. Той дивився крізь окуляри, виправляв дати, називав на прізвища людей, які брали участь у будівництві.
На одному знімку Максим побачив знайомий водозбірний канал. Бетонна труба була новою, насип — рівним. Молодий чоловік стояв поруч із вимірювальною рейкою. Микола Степанович довго розглядав його з усмішкою.
— Це я.
Максим присунув фотографію. Густе волосся, відкрите обличчя з легкою насмішкою; молодий геодезист стояв прямо, без ціпка. В об’єктив він дивився так, ніби попереду було досить часу для всього.
— Хіба не схожий? — запитав Микола Степанович.
— Схожий. Особливо коли сперечатися починаєте.
Старий засміявся й обережно опустив знімок на стіл.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.