Після візиту незнайомців минув тривожний тиждень. Максим працював іще старанніше, ніби кожен прибитий шматок паркану підтверджував їхнє право лишатися тут. Але вночі розумів: молоток і лопата не допоможуть проти чужих паперів. Потрібні були документи, а де їх шукати, ні він, ні Ганна Миронівна не знали.
Відповідь з’явилася несподівано. Одного разу Максим пішов до струмка по воду для поливу. Біля берега стояв незнайомий чоловік років сорока п’яти, який наповнював каністри. У нього була акуратна борода, спокійний голос і уважні сірі очі.
— Ти, бува, не від Ганни Миронівни? — спитав він.
Максим одразу насторожився.
— А ви хто?
— Олег Васильович Дорошенко. У мене господарство за лісом: корови, кози й пасіка. Ганну Миронівну знаю багато років, ще з тих часів, коли село було повне. Зазвичай привожу їй молоко й мед. Останні місяці не міг приїхати — зламав ногу, лежав у лікарні. Сьогодні дістався вперше. Як вона?
У його словах звучала щира турбота. Максим трохи розслабився.
— Нещодавно в неї був серцевий напад. Зараз краще. Я живу разом із нею й допомагаю.
— Ти сам?
— Батьків поруч немає, — коротко відповів Максим.
Олег Васильович не став випитувати. Вони разом пішли до будинку. Побачивши гостя, Ганна Миронівна засяяла. Старі знайомі обійнялися, довго розпитували одне одного про здоров’я й справи. Максим дізнався, що господарство Дорошенка вціліло тому, що стояло осторонь від вимерлого села. Олег Васильович уперто тримався за землю й продовжував працювати, хоча багато сусідів давно виїхали.
Коли розмова дійшла до людей Пархоменка, обличчя фермера стало жорстким.
— Знаю цю людину. Він скуповує за безцінь ділянки, плутає старих сумнівними паперами й тисне на тих, хто не вміє захищатися. До мене теж приходили. Я звернувся до юриста, і вони відступили. На тих, хто чинить опір, у них сміливості не вистачає.
Максим подався вперед.
— Вони вимагають плату й кажуть, що дім стоїть на їхній землі. У нас є місяць.
— Спершу з’ясуємо, які документи збереглися. Павло Семенович був людиною ґрунтовною. Не міг він збудувати дім, не оформивши ділянку.
Ганна Миронівна замислилася. Після смерті чоловіка вона майже не розбирала його речей.
— Здається, папери лежали в старій скрині під ліжком. Павло все складав туди.
Максим одразу пішов до спальні. Під важким дерев’яним ліжком справді стояла потемніла скриня з мідною застібкою. Усередині лежали робочі інструменти, зошити й кілька в’язок пожовклих документів. Він обережно виніс папери на кухню.
Олег Васильович розв’язав мотузку й почав переглядати аркуші. Деякий час у кімнаті було чути лише шелест. Максим стежив за виразом його обличчя, боячись побачити розчарування. Нарешті фермер відклав один документ, потім другий і всміхнувся.
— Ось свідоцтво на ділянку. А тут підтвердження передачі землі Павлові Семеновичу багато років тому. Усе оформлено законно. Чужих прав на цей дім бути не може.
Ганна Миронівна закрила обличчя долонями. Сльози просочилися між пальцями.
— Навіть після смерті про мене подбав, — прошепотіла вона.
Олег Васильович акуратно склав папери.
— Зробимо копії й покажемо знайомому юристові. Він упорядкує документи й оформить право на ваше ім’я. Після цього нехай Пархоменко спробує прислати людей знову.
Максим відчув, як напруження, що не відпускало його весь тиждень, починає слабшати. Дім іще не був урятований остаточно, але тепер у них з’явилися докази й людина, яка знала, як діяти. Уперше боротьба перестала бути лише сміливою обіцянкою хлопця…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
