Максим кинув сапу й вбіг до хати. Ганна Миронівна лежала на підлозі, притискаючи долоню до грудей. Обличчя посіріло, губи зблідли, дихання стало частим і неглибоким.
— Бабусю! — вихопилося в нього.
Раніше він так її не називав. Слово народилося зі страху, перш ніж Максим устиг подумати.
— Не лякайся, — ледь чутно промовила вона. — Серце прихопило. Зі мною таке буває.
За її станом було зрозуміло, що напад серйозний. Максим допоміг їй підвестися й уклав на ліжко. Тепер руки тремтіли не від голоду, а від жаху втратити єдину близьку людину.
— Я побіжу по лікаря.
— До найближчого села двадцять кілометрів. Поки доберешся, поки знайдеш допомогу… Не йди. Просто посидь поруч і потримай мене за руку.
Максим сів на край ліжка й стиснув маленьку гарячу долоню. Він молився без готових слів, усім єством повторюючи одне прохання: тільки б вона лишилася жива. Ніч тяглася безкінечно. Ганна Миронівна то засинала, то розплющувала очі й щоразу бачила його поруч. Максим міняв вологий рушник на її чолі, поїв водою, поправляв ковдру.
До світанку дихання стало рівнішим, обличчя трохи порожевіло. Ганна Миронівна глянула на темні кола під очима хлопця.
За цю ніч Максим устиг кілька разів пережити можливу втрату. Коли бабуся надовго заплющувала очі, він нахилявся й дослухався до дихання. Кожен тихий вдих приносив полегшення, кожна пауза змушувала серце завмирати. У пам’яті поставала смерть матері: тоді він був менший і майже нічого не міг зробити, лише стояв поруч із дорослими й не розумів, чому ніхто не повертає Оксану. Тепер безпорадність повторювалася, але Максим принаймні міг подати воду, поправити подушку й тримати долоню. Ці прості дії втримували його від паніки. Він зрозумів, як міцно встиг прив’язатися до Ганни Миронівни. Страх був не вдячністю за житло й їжу, а страхом сина чи онука, який не уявляє дому без рідного голосу. Саме тому слово «бабуся», що вирвалося ввечері, вже неможливо було забрати назад.
— Ти зовсім не спав?
— Як я міг заснути?
Вона слабко всміхнулася.
— Хороший ти, Максиме. Мої сини, мабуть, порадили б викликати допомогу й лишилися б у місті. А ти просто сидів і тримав мене. Іноді це потрібніше за ліки.
Наступні дні Максим узяв господарство на себе. Він навчився варити кашу так, щоб вона не пригоряла, готував простий суп із картоплі й цибулі, годував курей, носив воду, підтримував вогонь. Ганна Миронівна лежала й спостерігала з вікна, як він дає собі раду на подвір’ї.
За тиждень вона підвелася, але Максим не дозволяв їй братися за важку роботу.
— Сидіть, бабусю. Я сам.
Він вставав раніше, розпалював піч, готував сніданок, давав лад подвір’ю, поливав грядки й продовжував ремонт. До обіду одяг промокав від поту, зате все господарство трималося завдяки його рукам.
— Ти нагадуєш мені Павла, — казала Ганна Миронівна. — Він теж не вмів сидіти без діла. Усе будував, лагодив, майстрував. Може, Господь привів тебе не лише заради твого порятунку, а й щоб цей дім не лишився без господаря.
Максим не знаходив відповіді. Такі слова були надто важливими. Після страшної ночі він остаточно зрозумів, що любить цю жінку. Догляд за нею не був повинністю. Турбота відрізнялася від підкорення тим, що народжувалася не зі страху, а з бажання зберегти близьку людину.
За два тижні Ганна Миронівна вже потроху поверталася до справ. Одного дня біля воріт з’явилися двоє чоловіків. Високий був у темній куртці, другий безперестанку озирав подвір’я. Вони розглядали будинок і город так, ніби заздалегідь вважали їх своєю власністю.
— Ми від Віктора Пархоменка, — заявив високий. — Він каже, що ви живете на його землі. Час або платити, або звільняти ділянку.
Ганна Миронівна випросталася.
— Земля належить мені. Чоловік збудував цей дім багато років тому. Ніякого Пархоменка я не знаю.
— Знаєте чи ні — неважливо. У нього є папери. Призначено велику щорічну плату. Не знайдете грошей — за місяць з’їдете.
Чоловіки пішли, залишивши по собі запах тютюну й тривогу. Ганна Миронівна повільно опустилася на сходинку. Її пенсії ледве вистачало на їжу й найнеобхідніше; сума, яку вимагали, була для неї недосяжною.
Максим дивився на відновлений паркан, грядки й будинок, де вперше після вигнання знайшов спокій. Усередині підіймалася не безпорадність, а гаряча злість на людей, які відбирають останнє в тих, хто не може захиститися.
— Ми не поїдемо, — твердо сказав він. — І платити за ваш власний дім не будемо. Я поки не знаю, що робити, але ми знайдемо спосіб.
Ганна Миронівна підвела очі. В обличчі Максима не було дитячого вихваляння. Вона побачила рішучість людини, яка вже пережила голод, дорогу й побої.
— Отже, боротимемося разом.
Тієї ночі Максим довго не спав. Раніше він опирався лише заради власного виживання, тепер захищав бабусю, дім і все, що вони встигли повернути до життя. Він подумав: можливо, світло у вікні вивело його сюди не тільки для того, щоб урятувати. Може, і сам Максим був відповіддю на чиєсь давнє прохання про допомогу. Одне він знав напевно — цього разу він не втече…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
