Капітан знову подивився на Марію.
— Тоді я не знав її імені. Але голос пам’ятаю.
Марія підвела погляд.
— Вам не можна довго говорити.
— Я скажу коротко.
Він перевів подих. Було видно, що кожне слово вимагає зусилля.
— У стабілізаційному пункті, куди мене привезли, вона була серед тих, хто не дав нам піти. Спокійно. Швидко. Без зайвих слів. Коли навколо все сипалося, її голос тримав людей краще за будь-який наказ.
У коридорі стало так тихо, що десь у кінці відділення було чути, як зачинилися двері палати.
Капітан затримав погляд на Марії.
— Я мав сказати дякую.
— Ви вже сказали, — відповіла вона.
— Ні, — він ледь помітно похитав головою. — Тепер почули всі.
Марія підійшла до крісла й швидко, професійно оцінила його стан: колір обличчя, дихання, положення руки, напруження плеча.
— Досить. У палату.
І ось тут Лапін уперше побачив іншу Марію.
Не тиху новеньку, не жінку, яка мовчки розкладає бинти, не людину, з якої можна поблажливо пожартувати. Перед ним стояла медсестра, яка вміє командувати без крику.
— Санітаре, повільніше на повороті. Капітана не можна трусити. Петрове, подивіться, будь ласка, чи не відкрилася кровотеча під пов’язкою після транспортування. Кравцове, треба перевірити тиск одразу після повернення.
Вона говорила спокійно, майже неголосно.
Але ніхто не сперечався…
