Капітан не відповів. Він дивився тільки на Марію.
У коридорі відразу стало тихіше. Петров вийшов з ординаторської, за ним Лапін і Кравцов. Старша медсестра, яка йшла назустріч із папкою, теж зупинилася.
Марія стояла нерухомо.
На її обличчі вперше за ці три дні щось здригнулося. Зовсім ледь-ледь. Не страх. Не подив. Радше — спогад, який раптом відкрився без дозволу.
— Вам треба в палату, — тихо сказала вона.
Капітан повільно підняв здорову руку до скроні.
Рух дався йому важко. Пальці трохи здригнулися, плече помітно напружилося, але жест однаково вийшов чітким. Не театральним. Не випадковим. Справжнім.
Він віддав їй честь.
— За службу, — сказав він хрипко. — І за тих, кого ви тоді втримали.
Ніхто відразу не зрозумів, що сталося.
Петров кліпнув, ніби вирішив, що капітан після наркозу плутає людей.
Лапін завмер з порожньою склянкою в руці.
Кравцов повільно перевів погляд з офіцера на Марію.
Марія опустила очі.
— Не треба, — сказала вона майже пошепки.
— Треба, — відповів капітан. — Іноді треба.
Петров ступив ближче.
— Капітане, ви, можливо, помилилися. Це наша нова медсестра. Вона працює тут лише третій день.
Капітан повернув голову до хірурга.
Погляд був утомлений, але ясний. Настільки ясний, що Петров одразу пошкодував про свою фразу.
— Я не помилився, — сказав офіцер. — Помиляються ті, хто судить про людину за тим, скільки днів вона в них перед очима.
Лапін ніяково кашлянув.
— Ви знайомі?
