Кравцов визирнув у коридор.
— Нічного. Командира підрозділу. Після контрольного огляду, здається.
Петров насупився.
— Йому рано пересуватися відділенням.
Крісло-каталка з’явилося в дверному прорізі саме тієї миті, коли Марія вийшла з ординаторської.
У кріслі сидів поранений офіцер.
Його привезли вночі після тяжкої евакуації зі східного напрямку. Про це вже знало все відділення. Операція тривала кілька годин. У перші хвилини стан був нестабільний, потім показники вдалося вирівняти. Зараз він мав перебувати під наглядом, не розмовляти без потреби й тим паче не витрачати сили.
Він був блідий, губи пересохлі, голова перетягнута бинтом. Одна рука лежала на перев’язі, друга слабо трималася за підлокітник крісла. Але навіть у такому стані він сидів рівно, наскільки дозволяли сили. У ньому була не бравада, а звичка триматися. Така звичка з’являється в людей, які надто часто не могли дозволити собі впасти.
Марія зробила крок убік, щоб пропустити крісло.
І тоді капітан раптом підвів голову.
Спершу він ніби почув її голос, хоча вона нічого не сказала. Потім побачив руки, якими вона притримувала лоток. Потім обличчя.
— Зупиніть, — хрипко промовив він.
Санітар пригальмував.
— Вам зле?
